Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 35

Минулої п’ятниці доктор Клео Тредґуд повернувся з поїздки до клініки Мейо, куди возив маленького Альберта на обстеження. На жаль, він приїхав із недобрими новинами для Нінні. Залишається тільки сподіватись на лікарську помилку. У понеділок Клео повертається до роботи.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

15 березня 1986 р.

Сьогодні вони поїдали печиво «Крекер Джек» і розмовляли. Принаймні місіс Тредґуд розмовляла.

— Знаєте, я була цілком упевнена, що до Великодня буду вдома, та, схоже, нічого не вийде. Місіс Отис усе ще важко призвичаїтися, та все ж вона записалася у гурток мистецтв і ремесел, який вони тут ведуть. Ваша свекруха теж долучилася. Джинін каже, що на Великдень вони збираються ховати крашанки і запросять кількох школярів, аби ті їх шукали. Буде весело…

Я завжди любила Великдень, ще як була дівчинкою. Любила все, що він приносив із собою. У дитинстві ми щосуботи перед Великоднем збиралися на кухні й фарбували яйця. Але обов’язок фарбувати одне яйце в золотий колір завжди належав матінці Тредґуд.

Великоднього ранку ми всі отримували новий одяг і новомодні черевики «Бастер Браун» із таткової крамниці. Після церкви мама й тато садовили нас на трамвай, і ми їхали до Бірмінгема й назад, поки вони тим часом ховали на задньому дворі добрих дві сотні крашанок. Було передбачено безліч призів — але головний призначався тому, хто знайде золоту крашанку.

Того року, коли я знайшла золоту крашанку, мені було тринадцять. Ми цілих дві години бігали по двору, і жоден із нас не міг її відшукати. Я стояла посеред двору, перепочиваючи, аж раптом глянула навколо й помітила, як щось виблискує під гойдалкою. І, звісно ж, то було вона, золота крашанка, схована в траві. Просто лежала й чекала там на мене. Ессі Рю казилася, як мокра курка. Того року їй самій дуже кортіло її знайти, тому що головним призом була велика лимонно-жовта прозора порцелянова крашанка з тонесеньким шаром блискучого пилу, нанесеного на поверхні. І, якщо зазирнути всередину неї, можна було побачити сцену з життя мініатюрної родини: матері, батька, двох маленьких дівчат і собаки, які стоять перед будинком, дуже схожим на наш. Я могла вдивлятись у неї годинами… Цікаво, що сталося з тією крашанкою? Мабуть, пішла на розпродаж хатнього майна під час Першої світової.

На Великдень мені завжди щастило. Саме цього дня милосердний Господь дав мені знати, що в мене народиться Альберт.

Іноді, коли я думаю про негаразди інших людей, я розумію, наскільки мені пощастило з Клео. Кращого чоловіка я не могла б і побажати. Наліво не ходить, не п’є і дуже розумний. Я не вихваляюся — не в моїх звичках вихвалятися, але це правда. У нього був від природи гострий розум, і він завжди на все мав готову відповідь. Я жартома називала його моїм ходячим словником. Щоразу, як я вагалася, намагаючись написати те чи інше, я гукала до нього: «Татусику, як пишеться оце слово? А оце?» Він умів написати будь-що. А ще він знав історію. Спитайте в нього будь-яку дату, і він відповість не замислюючись. І я ніколи не зустрічала іншої людини, яка б так хотіла стати лікарем… хірургом. Я знаю, який це був для нього удар, коли тато помер і йому довелося піти з медичного університету. Але я жодного разу не чула, щоб він хоч словом жалівся. Жодного.

І його любили. Кого не спитай із його знайомих — усі вони відповіли б, що немає в світі приємнішого чоловіка за Клео Тредґуда.

Але молоді дівчатка — такі дивачки. Їм хочеться поривів, вогню, романтики. А Клео був тишком. Спершу зовсім не подобався мені, проте я подобалася йому. Він казав, що вирішив одружитися зі мною першого ж вечора після того, як повернувся з коледжу й побачив мене на кухні, коли я допомагала Сипсі різати печиво на великому білому олив’яному столі.

Він увійшов до вітальні, де були мама й тато, і сказав: «Я хочу побратися з тією високою дівчиною, яка ріже печиво на кухні». Він усе вирішив за одну мить. А втім, це було цілком в дусі Тредґудів. На той час мені було лише п’ятнадцять, і я сказала йому, що не хочу ні за кого віддаватися, бо занадто молода. Він сказав, що спробує щастя наступного року — і спробував. Я все ще не була готова. У вісімнадцять я таки вийшла за нього, та все одно не почувалася готовою.

Спочатку я боялася, що Клео — не той, хто мені потрібен. Я жалілася мамі Тредґуд, що, напевно, одружилася не з тим. Мама у відповідь казала, що не треба хвилюватися: я обов’язково навчуся його любити.

Вона розвернулася до Евелін.

— Цікаво, скільки людей ніколи не отримують тих, кого хочуть, а опиняються поряд із тими, з ким мають бути. Хай там як, але, озираючись на всі ті щасливі роки, які я прожила з Клео, я з острахом думаю, що могла відмовити йому.

Звичайно, коли я одружувалася з Клео, я була зовсім недосвідченою, — вона всміхнулася. — Не буду казати, аж наскільки недосвідченою. Я нічого не знала про секс і про те, навіщо він узагалі існує, ніколи не бачила оголеного чоловіка, а це, люба, може налякати до смерті, якщо ви не готові. Але Клео був такий милий і терплячий зі мною, тож потроху я розібралася, що до чого.

І можу чесно сказати, що за всі роки нашого шлюбу між нами не було жодного недоброго слова. Він був мені одразу мамою, татом, чоловіком і наставником. Усім, чого тільки можна бажати від чоловіка. О, я так важко переживала часи, коли нам доводилося бути нарізно. Спершу під час світової війни, потім — коли він проходив навчання у школі мануальної терапії, а я мала залишитися вдома з мамою. Клео був чоловіком, що зробив себе сам. Ні від кого не чекав допомоги, не скаржився, а просто діяв. Таким був Клео.