Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 6

Смоукі дивився на пустир.

— І що з ним сталося? Воно висохло?

Вона запалила йому цигарку.

— Та ні, гірше. Якось у листопаді велика качина зграя — штук сорок чи більше — сіла точнісінько посеред озера. І того дня ж, поки вони там сиділи, сталася чудернацька річ. Температура впала так швидко, що озеро повністю замерзло, стало твердим, як скеля, за якихось три секунди. Один, два, три — ось так.

Почувши таке, Смоукі здивувався.

— Ви це серйозно кажете?

— Ага.

— Що ж, я впевнений, ті качки загинули.

Але Іджі відповіла:

— Еге, чорта з два. Вони просто злетіли й забрали озеро з собою. Тепер воно, мабуть, десь у Джорджії…

Він розвернувся і глянув їй в обличчя. А коли він зрозумів, що його розігрують, у кутках його блакитних очей зібралися зморшки і він зареготав. Так голосно, що одразу ж закашлявся і їй довелося стукати його по спині.

Він ще витирав очі, повертаючись з Іджі до кафе, де чекав обід. Коли Смоукі знову сів до столу, їжа була тепла. Хтось підігрів її для нього в духовці.

О, де блукаєш ти в цю годину,
Гордосте матері, милий мій сину?
Шпали ногами рахуєш,
В далях холодних ночуєш,
Чи за кермом ти несешся кудись?
Де ти, мій сину? Озвись!

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

22 жовтня 1929 р.

Метеорит буде виставлено в Кафе «Зупинка»

Сьогодні місіс Отис оголосила, що збирається віднести метеорит, який пробив їй дах минулого тижня, до кафе, аби люди більше не питали про нього — вона дуже заклопотана. За її словами, це не більше, як велика сіра каменюка, але якщо хтось хоче на нього подивитися, то може.

Іджі запрошує приходити, коли забажаєте, — вона триматиме його на прилавку.

Пробачте, що більше новин на цьому тижні немає, але моя друга половинка, Вілбур, підхопив грип, і весь цей тиждень я добросовісно чергувала біля нього.

Хіба існує щось гірше за хворого чоловіка?

З сумом сповіщаємо, що наша дорога 98-річна Бессі Вік, Бертина свекруха, вчора померла. Причиною смерті вважають старість.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

22 грудня 1985 р.

Наступної неділі, коли Евелін увійшла до гостьової зали, місіс Тредґуд уже сиділа в тому самому кріслі, вдягнена в ту саму сукню, і чекала на неї.

Зраділа, мов пташка, вона знову защебетала про будинок Тредґудів — так, наче вони й не розлучалися. Евелін нічого не лишилося, окрім як розгорнути шоколадний батончик «Мигдалева радість» і приготуватися довго слухати.

— У нашому дворі росло велике старе дерево — мелія іранська. Пам’ятаю, як ми весь рік збирали її маленькі вишеньки, а на Різдво нанизували їх і розвішували на ялинці, від маківки до низу. Мама завжди попереджала, щоб ми не пхали вишні в носа, і, звичайно ж, перше, що зробила Іджі, коли навчилася ходити, — пішла до садка й напхала вишень не тільки в носа, а ще й у вуха. Тож довелося викликати доктора Гедлі. Він сказав мамі: «Місіс Тредґуд, здається, у вас підростає маленька розбійниця».

Ну, звичайно ж, Бадді просто обожнював це чути. Що б вона не робила, він завжди йшов їй назустріч. Але у великій родині завжди так: кожен має свого улюбленця. Насправді її звали Імоджин, то Бадді почав називати її Іджі. Коли вона народилася, йому було вісім, і Бадді постійно тягав її по всьому місту, наче ляльку. А коли вона достатньо підросла, щоб ходити, то всюди тупцяла за ним, як маленька качечка, тягаючи за собою дерев’яного півника.

Той Бадді був хлопцем на мільйон доларів — з його темними очима й білими зубами… Він міг причарувати миттєво. Я не знаю жодної дівчини у Вісл-Стоп, яка не була б закохана в нього в той чи інший момент свого життя.

Кажуть, ми ніколи не забудемо, як святкували шістнадцятий день народження. І це правда. Я досі пам’ятаю той біло-рожевий торт із прикрасою у вигляді каруселі зверху, той блідий лимонно-зелений пунш у маминому кришталевому келиху. І паперові ліхтарики, якими був обвішаний цілий двір. Але що закарбувалося в моїй пам’яті найкраще, то це як Бадді Тредґуд краде в мене цілунок за виноградною альтанкою. О, так, він поцілував мене! Але я була лише однією з багатьох…

Іджі невтомно передавала любовні послання від Бадді й до Бадді, день і ніч. Ми навіть прозвали її Купідоном. Іджі була білявка — з коротким світлим волоссям, блакитними очима й веснянками. Вдалася у маму. Дівоче ім’я мами було Еліс Лі Клауд. Вона завжди жартувала: «Я була хмаринкою до того, як одружилася». То була дуже приємна людина. Майже кожен у сім’ї мав блакитні очі, окрім Бадді й бідолашної Ессі Рю, в якої одне око було карим, а друге блакитним. Мама запевняла її, що саме через це вона має такий хист до музики. Звикла бачити добре в усьому. Одного разу Іджі та Бадді поцупили у старигана Соквелла чотири кавуни та сховали їх у них на ожиновій грядці. А тоді, люба, наступного ранку, перш ніж вони встигли прибрати звідти ті кавуни, їх знайшла мама — і була переконана, що вони виросли за ніч. Як казав Клео, відтоді не минало й року, коли б мама не засмучувалась, що вони не виросли знову. Ніхто не наважився сказати їй, що кавуни були краденими.

Мама була баптистка, а тато — методист. Він казав, що занурення у воду викликають у нього відразу. Тож щонеділі тато вирушав ліворуч до Першої методистської церкви, а решта нас чимчикувала праворуч до баптистської. Якийсь час Бадді ходив разом із татом, але згодом припинив. Сказав, що дівчата-баптистки вродливіші.