Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 12

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

2 листопада 1932 р.

У місті відкрито свинарський клуб

За підтримки Служби розвитку Алабами було сформовано місцевий свинарський клуб. Хто бажає дізнатися більше, телефонуйте додому місіс Берті Вік. Берта каже, що міс Зула Гайт з Кіттрела в Північній Кароліні лише за сім днів заробила чистокровну китайську свиню з родоводом, і, за словами Берти, ви здатні зробити так само, якщо докладете трохи кмітливості. Вона стверджує, що володіння чистокровною свинею — ознака винятковості вас і вашої громади, що відкриває шлях до заможності. Це забезпечить вам надійний прибуток на все життя, аж до того часу, коли вас наздожене старість.

Іджі щойно принесла до кафе своє новомодне радіо «Фліко» й запрошує всіх охочих послухати «Еймос та Енді» чи будь-яку іншу програму. Замовляти при цьому їжу не обов’язково. Іджі каже, звук чудовий, особливо вночі.

До речі, ніхто не знає, як позбутися собачих слідів на цементі? Якщо знаєте, зателефонуйте мені чи заходьте до поштового відділення і розкажіть.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

12 січня 1986 р.

Евелін розкрила сумочку й дала місіс Тредґуд бутерброд із гострим плавленим сиром — один із тих, що принесла з дому, загорнувши у вощений папір.

Місіс Тредґуд була в захваті.

— О, дякую вам! Я люблю смачний бутерброд із гострим сиром. Насправді я люблю все, що має приємний колір. Вам не здається, що плавлений сир має приємний колір? Він такий «сирний». Я також люблю червоний перець і колись любила зацукровані яблука, але більше не можу їх їсти через мої зуби. Якщо так подумати, мені подобається все червоне.

На хвилину вона замислилася.

— У нас була руда курка на ім’я Сестричка, і щоразу, виходячи на задній двір, я казала: «Сестричко, не смій дзьобати мої пальці, дівчинко, інакше я тебе з кнелями підсмажу». І вона піднімала голівку та відходила від мене вбік. Вона дзьобала будь-кого, окрім мене й мого малюка, Альберта. Ми так і не змогли з’їсти ту курочку, навіть під час Великої депресії. Вона померла від старості. Коли я потраплю до раю, за всіма моїми близькими, я сподіваюся, що Сестричка і єнот Розумник будуть там. Я знаю, що стара Сипсі точно на мене чекатиме.

Звідки була родом Сипсі, я навіть гадки не маю… Ніколи не знаєш, звідки походять негри. Їй було близько десяти чи одинадцяти років, коли вона почала працювати у матінки Тредґуд. Вона прийшла з Трутвілля, негритянських кварталів по той бік залізниці, і сказала, що її звуть Сипсі Піві й вона шукає роботу. І мама просто залишила її в нас. Вона допомагала виростити всіх дітей Тредґудів.

Сипсі була худа, мініатюрна жіночка, до того ж дуже кумедна. Трималась усіх тих вічних негритянських забобонів. Її мати була рабинею, і вона, як смерті, боялася бути зуроченою. Розповідала мамі, як її сусідка в Трутвіллі щоночі сипала заклятий жовтий порошок якомусь чоловікові в чобіт, і через це в того все відмовило. Але чого вона боялася найбільше в світі, то це голів тварин. Якщо ви приносили їй курча чи рибу або якщо Великий Джордж забивав свиню, вона не готувала й навіть не торкалася її, допоки не поховає голову в саду. Вона казала, що, коли голову не закопати, дух тварини увійде до твого тіла й ти зовсім оскаженієш. Якось тато забув і приніс у дім трохи зельцю зі свинячих голів, і Сипсі втекла додому, несамовито волаючи. І не поверталася, допоки її подружка не почаклувала над нашим місцем. Вона, мабуть, закопала в саду сотні голів. Але, знаєте, через них ми мали найбільший врожай помідорів, і бамії, і кабачків у місті! — Вона розсміялася. — Бадді любив називати це «рибоголовим садом».

Та при всіх її дивацтвах, кращого кухаря в усій Алабамі годі було знайти. Кажуть, навіть в одинадцять років вона робила найсмачніше печиво, підливу, фруктові пироги, смажених курчат, ріпу та спаржеву квасолю. А її кнелі були такі легкі, що, здавалося, зараз злетять і ти ловитимеш їх ротом у повітрі. Усі рецепти, за якими готували в кафе, були її. Вона навчила Іджі та Рут усього про приготування їжі.

Не знаю, чому Сипсі ніколи не мала власних дітей. Я не зустрічала людини, яка любила б дітей більше, ніж вона. Усі негритянки в Трутвіллі залишали в неї на ніч своїх малят, коли хотіли піти розважитися. Знали, що вона добре про них подбає. Сипсі казала, що ніщо не дає їй більшої радості, ніж колисати малу дитинку. Вона колисала всіх тих діточок і співала їм цілу ніч, іноді двом одразу. І просто знемагала через відсутність власного малюка.

А тоді, якось у листопаді, на День подяки (мама казала, що надворі мороз і всі дерева голі) Сипсі нагорі стелила ліжка, коли на задньому дворі з’явилася її подружка з негритянської церкви, криком кличучи її. Схвильованим голосом жінка розповіла, що на залізничній станції якась дівчина з Бірмінгема віддає свою дитину. І радила поквапитись, бо потяг мав от-от відійти.

На цьому Сипсі щодуху кинулася вниз сходами, у самій лише тоненькій сукні й фартуху. Коли вона вибігала через задні двері, мама Тредґуд крикнула їй услід, аби вдягнула пальто. Але та лише гукнула у відповідь: «Нема часу, міз Тредґуд. Я маю забрати собі це маля». І зникла зі швидкістю блискавки. Мама стояла на задньому ґанку й чекала. Скоро вона побачила, як від’їжджає потяг. І от з’явилася Сипсі — з широкою посмішкою від вуха до вуха, з роздертими до крові ногами від бігу крізь колючки. А на руках вона тримала опецькуватого чорного карапуза, з голови до ніг сповитого рушником із написом «Готель „Діксі“, Мемфіс, Теннессі». Сипсі сказала, що та дівка прямувала додому, та не насмілювалась показатися там із дитям, адже її чоловік уже три роки перебував у в’язниці.