Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 28

Іджі теж бувала з ним суворою. Це вона, коли хлопцеві було п’ять років, кинула його в річку, навчаючи плавати. Але скажу вам одну річ: він ніколи не дозволяв собі грубіянити матері, як інші хлопці. Принаймні не тоді, коли Іджі була поряд. Вона цього просто не дозволяла. Ні в якому разі. Ні, сер. Він зважав на свою маму, не те що Артис, синочок Онзелл. Із тим батьки ніяк не могли дати собі ради. Правильно кажу?

— Мабуть, що так, — відповіла Евелін і лише зараз помітила, що місіс Тредґуд надягла сукню навиворіт.

Вісл-Стоп, Алабама

Різдво 1937 р.

Майже всі дітлахи в місті отримали на Різдво іграшкові пістолети з пістонами й зібралися на задньому подвір’ї лікаря Гедлі, щоб пограти в перестрілку. По всьому подвір’ю стояв запах сірки від пістонів, що постійно розривалися в холодному повітрі. Кожного вже встигли вбити сотню разів.

— Бах! Бах! Бах! Ти мертвий!

— Бах! Бах!

— Ой! Ти влучив у мене! Ой-йой!

Восьмирічний Двейн Кілґор схопився за груди, впав на землю і три хвилини удавав, що помирає. Востаннє смикнувшись, він підстрибнув, ніби нічого й не було, розгорнув ще одну довгу стрічку червоних пістонів і в запалі став перезаряджати зброю.

Кукса Тредґуд прибув на перестрілку із запізненням — він щойно закінчив різдвяну вечерю в кафе з родиною та Смоукі Відлюдьком. Хлопчик забіг на подвір’я саме вчасно, адже всі навколо перезарядилися і були готові приступити до гри. Він забіг за дерево і прицілився у Вернона Гедлі. БАХ! БАХ!

КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ… Вернон, який сидів за кущем, підстрибнув і заверещав:

— Промазав, брудний покидьку!

Кукса, котрий вистріляв усі свої пістони, намагався перезарядитися, коли Боббі Лі Скроґґінз, трохи старший за нього, підбіг і вистрелив впритул.

КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ… БАХ, БАХ, БАХ…

— Попався!

І, перш ніж збагнути, що до чого, Кукса був убитий…

У тій грі він був здобиччю. Раз за разом він перезаряджав пістолет, лише щоб бути вбитим знову й знову.

Закутана в темно-бордове пальто, з новою лялькою на руках, надвір вийшла Пеґґі Гедлі — молодша сестра Вернона й однокласниця Кукси, і сіла на сходах, щоб подивитися. Раптом стало вже зовсім не смішно гинути знову і знову, і Кукса в розпачі намагався підстрелити хоча б одного з них. Але нападників було забагато і він не встигав перезарядитися, щоб захистити себе.

КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ… І знову вбитий! Але він не кидав спроб. Зробивши відчайдушний ривок, він опинився за великим дубом посеред подвір’я, звідки міг виринати, стріляти й знову ховатися за дерево. Він уже поклав Двейна вдалим пострілом і націлювався на Вернона, коли Боббі Лі підстрибнув до нього ззаду з-поза гори цегли. Кукса озирнувся, та було вже пізно.

Боббі Лі наставив на нього два пістолети й випустив обойми одразу з двох стволів.

КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ, КЛАЦ!

Боббі Лі переможно скрикнув:

— Ти покійник! Двічі покійник! Помри!

Куксі нічого не лишилося, окрім як померти на очах у Пеґґі.

То була швидка й тиха смерть. Він одразу підвівся й сказав:

— Я додому, візьму ще пістонів. Скоро повернуся.

Насправді ж він мав іще безліч пістонів. Але цієї миті він волів би вмерти по-справжньому. Адже Пеґґі щойно бачила, як його постійно вбивають.

Коли він пішов, Пеґґі підвелася й крикнула братові:

— Ви граєте нечесно! У бідолашного Кукси лише одна рука. Це несправедливо! Я все про тебе мамі розповім, Верноне!

Кукса забіг до задньої кімнати й жбурнув пістолет на підлогу, потім копнув свою іграшкову залізницю так, що та відлетіла до стіни. Не тямлячи себе, він ридав від розпачу. І коли в кімнату зазирнули Рут й Іджі, він топтав ногами свій конструктор, від якого вже самі уламки лишилися.

Побачивши жінок, він ще більше розридався й крикнув:

— Через це я ні на що не здатен! — і став лупити по залишку відсутньої руки.

Рут міцно пригорнула його.

— У чому справа, серденько? Що сталося?

— У них усіх по дві кобури, окрім мене! Я не можу їх перемогти, вони вбивають мене весь день!

— Хто?

— Двейн, і Вернон, і Боббі Лі Скроґґінз.

— Ох, любий… — ошелешено промовила Рут.

Вона знала, що цей день настане. І тепер він настав, а вона не знає, що казати. Та й що тут скажеш? Як поясниш семирічному хлопчикові, що все буде добре? Вона озирнулася на Іджі, шукаючи допомоги.

Іджі десь хвилину дивилася на Куксу, а потім узяла пальто, зняла хлопця з ліжка, вдягнула його й повела надвір до машини.

— Ходімо, містере, поїдеш зі мною.

— Куди ми їдемо?

— Скоро побачиш.

Всю дорогу до ріки він просидів мовчки. Доїхавши до знака «Клуб і табір „Фургонне колесо“», Іджі повернула, і скоро вони опинилися біля воріт, зроблених із двох великих білих фургонних коліс. Іджі вийшла й відчинила їх. Вони заїхали у ворота й попрямували до будівлі над рікою. Діставшись на місце, Іджі натиснула на клаксон, і за хвилину на порозі з’явилася рудоволоса жінка.

Іджі наказала Куксі залишатися в машині, а сама пішла поговорити з жінкою. Було чути, як у будинку збуджено гавкає і стрибає собака, явно радіючи її приїзду.

Кілька хвилин Іджі про щось розмовляла з жінкою, потім незнайомка зникла. За мить вона повернулася й простягнула Іджі гумовий м’яч. Коли вона відчинила двері, маленька собачка кулею вистрибнула назовні, шалено махаючи хвостом, збуджена від радощів.

Іджі зійшла з ґанку й покликала:

— Ходімо, Леді! За мною, дівчинко! — і кинула м’яча. Маленька біла рет-тер’єр підстрибнула щонайменше на метр і впіймала м’ячик на льоту, а тоді підбігла до Іджі й віддала його. Іджі кинула м’ячик у напрямку будинку — Леді підстрибнула високо вгору і впіймала його знову.