Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 31

То була їхня улюблена розвага — плести побрехеньки. До того ж божевільні побрехеньки. Якось повертається Рут із церкви, а Іджі саме сидить зі своєю компанією. І каже: «Рут, ти тільки не засмучуйся, але, поки тебе не було, Кукса проковтнув двадцятидвокаліберну кулю».

Рут уже було розхвилювалася, аж тут Іджі продовжила: «Не хвилюйся, з ним усе гаразд. Я щойно відвела його до Дока Гедлі, він дав йому півпляшки касторової олії і сказав, що його можна забирати додому, головне — бути обережними і ні в кого з нього не цілитися».

Евелін засміялася. Місіс Тредґуд сказала:

— Ось, можете собі уявити, наскільки Рут була не в захваті від цього клубу. Що ж до Іджі, то вона була в них президентом і завжди скликала таємні наради. Щоправда, Клео казав, що всі ті наради були не більш як пристрасною грою в покер. Були в них і деякі добрі вчинки, та вони ніколи в цьому не зізнавалися — завжди все спростовували.

Члени клубу не надто жалували баптистського священика, преподобного Скроґґінза, адже він був непитущий. Щоразу, коли якийсь бідолаха питав, де можна купити віскі чи живу наживку для риби, вони відсилали його прямісінько до будинку священика. Аби навмисне роздраконити його.

Сипсі була єдиною негритянкою в клубі, бо вміла вигадувати побрехеньки не гірше за будь-кого з них. Вона розповідала, як допомагала одній жінці народити. У жінки були важкі пологи, і Сипсі підсунула їй дрібку нюхального тютюну. Та чхнула так, що дитинка кулею вилетіла з неї в сусідню кімнату…

Евелін скрикнула:

— Та ви що!

— Атож! Потім вона розповіла їм вигадку про свою подружку Ліззі, яка чекала дитину, і її потягнуло на крохмаль. Начебто Ліззі дістала звичку їсти його жменями просто з коробки — і ось вам: дитинка народилася білою, як сніг, і жорсткою, як дошка!

— Людоньки добрі!

— Але знаєте, Евелін, це могло бути правдою. Я знаю правдиві історії про те, як деякі чорні жінки їли глину просто із землі.

— Не можу в це повірити.

— Ну, люба, принаймні я так чула. Чи, може, то були грудочки крейди. Уже й не пам’ятаю, що саме. Їли або глину, або крейду.

Евелін похитала головою й посміхнулася подрузі.

— Ох, місіс Тредґуд, ви така кумедна.

Місіс Тредґуд подумала трохи і, задоволена собою, сказала:

— Авжеж. Мабуть, я така.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

1 грудня 1938 р.

У Вісл-Стоп випав сніг

Оце так подарунок для нас — справжній сніг! Тепер Вісл-Стоп можна сприйняти за Північний полюс. Що може бути краще, ніж руді кущі гостролисту, вкриті снігом? Гадаю, що нічого, та все ж дякую небесам за те, що сніжить у нас лише раз на десять років. Моя друга половинка, який уважає, що вміє їздити в будь-яку погоду, вирішив вивезти на прогулянку своїх мисливських собак — і зав’яз у канаві на Першій вулиці. На ремонт машини піде щонайменше місяць, тож якщо протягом цього місяця ви побачите невисоку жіночку, яка голосує на дорозі, знайте: це я.

Так, а ще мій чоловік — саме той телепень, що поїхав кататися під час бурі з градом, коли кожна градина була завбільшки з бейсбольний м’яч, — ми потім три тижні замінювали вітрове скло. І він же дістав удар блискавкою, коли вийшов на веслах порибалити посеред річки. Тож якщо наступного разу, як насуватиметься негода, ви зустрінете Вілбура, негайно відсилайте його додому, я його в коморі замкну. Інакше боюся, що його підхопить торнадо та кудись віднесе. З ким же я тоді сваритимусь?

До мене доходять чутки, що Залізничний Білл пограбував п’ять потягів за тиждень. У салоні краси я зіткнулася з Ґледис Кілґор, і вона каже, що її чоловік Ґрейді, який працює на залізниці, просто труситься від люті.

До речі, на випадок, якщо Залізничний Білл це читає: як щодо скинути з котрогось із тих потягів новомодну машину, поки вас Ґрейді не впіймав? Мені така дуже потрібна!

Дот Вімз

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

1 грудня 1938 р.

Сонце щойно зійшло над кафе, а Іджі вже трясла його, намагаючись розбудити, і гукала:

— Вставай, Куксо! Вставай! Подивися!

Вона підтягнула його до вікна й показала на вулицю.

Поле було біле-біле.

Хлопець так і роззявив рота від подиву.

— Що це?

Іджі засміялася.

— Це сніг.

— Справді сніг?

— Так.

Він був уже в третьому класі — і лише вперше в житті побачив справжній сніг.

Рут, у нічній сорочці, підійшла й стала позаду них, визираючи у вікно. Вона була здивована не менше.

Усі троє якомога швидше вдяглися і вже за п’ять хвилин були на подвір’ї. Сніг випав лише на п’ять сантиметрів, та це не заважало їм радісно качатися в ньому й бавитися в сніжки. Було чути, як по всьому місту відчиняються двері й діти верещать від захвату. До сьомої години того ранку Кукса з Іджі виліпили низеньку товстеньку снігову бабу, а Рут зробила їм снігове морозиво з молоком і цукром.

Іджі вирішила провести Куксу до школи, і, скільки вони не оглядали залізничні колії, усюди, куди оком сягнеш, лише білів сніг. Кукса настільки розхвилювався, що всю дорогу стрибав і двічі гепнувся на землю. Аби трохи його заспокоїти, Іджі вирішила розповісти історію.

— Я колись розповідала тобі, як ми зі Смоукі грали в покер проти Сема Віскаря?

— Ні. Хто такий Сем Віскар?

— Хочеш сказати, я ніколи не згадувала Віскаря, найпідступнішого гравця в покер на всю Алабаму?

— Ні, мем.

— Гаразд. Ми зі Смоукі цілу ніч просиділи за картярським столом у Ґейт-Сіті, і я починала вигравати. Здається, протягом години я не програла жодної ставки. Віскар поступово шаленів, але що я могла вдіяти? Не могла ж я просто встати й піти! Принаймні не тоді, коли мені так щастило. Це не за правилами. Отже, що більше я вигравала, то злішим він ставав і нарешті, остаточно розлютившись, вихопив пістолет, поклав на стіл і пообіцяв пристрелити наступного, хто здасть йому погані карти.