Забувши про все, Кукса уважно її слухав.
— І чия була черга здавати?
— У тому й уся іронія. Він забув, що далі його черга. І — це ж треба! — сам собі здав дві двійки. Тож він узяв пістолет і застрелився на смерть, просто за столом. От що значить — людина слова.
— Та ти що. І ти це бачила?
— Звісно, бачила. Дві двійки, точно тобі кажу.
Кукса розмірковував над цим, коли помітив, як щось стирчить зі снігу поряд із коліями. Він підбіг і підібрав із землі дивну річ.
— Дивися, тітко Іджі, це ж банка кислої капусти «Дир Бренд», навіть не відкрита!
Несподівана здогадка оглушила його. З благоговінням він підняв перед собою бляшанку й промовив:
— Тітко Іджі, закладаюся, це з тих харчів, які Залізничний Білл поскидав із потяга. Як ти гадаєш?
Іджі оглянула бляшанку.
— Можливо, синку, цілком можливо. Поклади на місце, щоб люди, яким вона призначена, могли її знайти.
Кукса обережно поклав знахідку на те саме місце, з якого взяв, наче це була якась святиня.
— Нічого собі!
Перший у його житті сніг, та ще й бляшанка, яку міг залишити Залізничний Білл. Забагато для одного дня.
Вони рушили далі. За кілька хвилин Кукса промовив:
— Мабуть, Залізничний Білл — найхоробріший чоловік у світі, га, тітко Іджі?
— Він, безумовно, хоробрий.
— Тобі не здається, що він найхоробріший з усіх, кого ми знаємо?
Іджі замислилася.
— Ну, я б не сказала, що найхоробріший з усіх, кого знаю я. Ні, не сказала б. Дуже хоробрий, але не найхоробріший.
Кукса був спантеличений.
— А хто може бути кращим за Залізничного Білла?
— Великий Джордж.
— Наш Великий Джордж?
— Ага.
— А що він такого зробив?
— Ну, по-перше, якби не він, мене б тут зараз із тобою не було.
— Хочеш сказати, тут, сьогодні?
— Ні, я хочу сказати: тут узагалі. Якби не він, мене би зжерли свині.
— Ти серйозно?
— Так, сер. Коли мені було два чи три роки, ми з Бадді та Джуліаном вешталися біля загонів для свиней. Я видерлася на огорожу та й упала вниз головою у свиняче корито.
— Справді?
— Ще й як. Отже, усі ті свині побігли прямісінько до мене — ти ж знаєш, свині все їдять… Відомо чимало випадків, коли вони жерли малят.
— Невже?
— Саме так. Проте я вистрибнула з корита й кинулася навтьоки, але перечепилася й упала. Вони вже майже наздогнали мене — я нічого не встигала вдіяти. Та, на щастя, Великий Джордж помітив це, застрибнув у загін, просто в гущавину свиней, і почав розкидати їх на всі боки. Я кажу — зауваж! — про свиней десь триста фунтів кожна. Він хапав їх і жбурляв через загін, одну за одною, наче мішки з картоплею. Боронив мене від них доти, доки Бадді не підповз під огорожу й не витяг мене звідти.
— Справді?
— Справді. Ти бачив шрами на руках Великого Джорджа?
— Ага.
— Оце сліди від укусів тих свиней. Але Великий Джордж ні словом не прохопився таткові. Бо ж розумів, що татко приб’є Бадді, як дізнається, що той водив мене до загону.
— Я ніколи про це не чув.
— Звичайно ж, не чув.
— Нічого собі… А ти знаєш ще якихось хоробрих людей? Як щодо дядька Джуліана, він же минулого тижня застрелив того оленя з рогами на дванадцять відростків? Для цього теж треба бути сміливим.
— Ну, знаєш, сміливість від сміливості відрізняється, — не погодилася Іджі. — Не треба особливої відваги, щоб смалити в бідну нерозумну тварину з двадцятикаліберного дробовика.
— То кого ще хороброго ти знаєш, окрім Великого Джорджа?
— Що ж, поміркуємо, — промовила вона, задумавшись. — Окрім Великого Джорджа, маю тобі сказати, що найсміливіша людина з усіх, кого я знаю, це твоя мати.
— Мама?
— Так. Твоя мама.
— О, я не вірю в це. Вона ж усього боїться, навіть маленького жучка. Що вона могла такого зробити?
— Дещо. Одного разу вона зробила дещо.
— Що саме?
— Це не має значення. Ти мене спитав, я відповіла. Твоя мати і Великий Джордж — двоє найхоробріших людей, яких я знаю.
— Правда?
— Чесне слово.
Кукса був вражений.
— Ну, тоді я…
— Правильно. І ще я хочу, аби ти завжди пам’ятав дещо. На землі в людській подобі трапляються дивовижні створіння, ти ніколи не повинен забувати про це. Чуєш?
Кукса глянув на неї щирими очима й відповів:
— Так, мем, не забуду.
Вони продовжили свій шлях, а із засніженого дерева пурхнула яскраво-червона вівсянка й полетіла за сніговий обрій, назустріч Різдву.
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
9 березня 1986 р.
Раніше, протягом усіх тих темних нескінченних ночей, коли Евелін прокидалась в холодному поту від кошмарних видінь (смерть, трубки в горлі, ракові пухлини), їй відчайдушно хотілося кликати на допомогу. Але поряд спав Ед. Тож вона просто лежала мовчки до ранку, поглинена безоднею особистого пекла.
Останнім часом, аби не думати про холодний пістолет і про те, як натискатиме гачок, Евелін заплющувала очі й змушувала себе почути голос місіс Тредґуд. Якщо вона зосереджувалась і дихала глибоко, то скоро уявляла себе у Вісл-Стоп. Вона йшла вулицею, заходила до салону краси Опал і навіть відчувала, як її волосся миють теплою водою, потім прохолодною, ще холоднішою. Після укладки вона зазирала до поштового відділення, аби побачитися з Дот Вімз. А потім — до кафе «Зупинка», де так чітко всіх їх уявляла: і Куксу, і Рут, й Іджі. Вона замовляла обід, а Вілбур Вімз і Ґрейді Кілґор махали, вітаючись із нею. Їй посміхалися Сипсі та Онзелл, вона чула, як грає радіо на кухні. Кожен тут запитував, як їй живеться. І завжди сяяло сонце, завжди мало настати завтра… Останнім часом вона спала дедалі краще й менше згадувала про пістолет…