Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 60

— Ви знаєте жінку, з якою я розмовляю щонеділі?

— Яку жінку? — не зрозуміла Джинін.

— Евелін.

— Кого?

— Ту маленьку гладеньку русяву жіночку. Евелін… Евелін Кауч… Це невістка місіс Кауч.

— Ага, знаю.

— Вона розповіла мені, що відтоді, як один тип обізвав її в «Піґґлі-Віґґлі», вона просто зненавиділа людей. Я казала їй: «Люба, від ненависті не буває добра. Вона лише перетворить ваше серце на корінь гіркоти. Люди не можуть припинити бути собою, не більше, ніж скунс може припинити бути скунсом. Ви не думали, що, якби вони мали вибір, то воліли б стати кимось іншим? Звичайно ж. Люди просто слабкі».

Евелін каже, трапляються навіть часи, коли вона починає ненавидіти власного чоловіка. Він, мовляв, сидить, нічого не робить, лише дивиться свій футбол та по телефону патякає. І в неї виникає шалене бажання торохнути його по голові бейсбольною битою без будь-яких причин. Бідолашна Евелін, вона гадає, що в неї єдиної в світі бувають погані думки. Я казала їй, що така проблема — звичайна річ серед подружніх пар, що прожили разом так довго.

Пам’ятаю, як Клео дістав свої перші вставні щелепи, якими він так пишався. Під час їди вони постійно клацали, і це так діяло мені на нерви! Бували вечори, коли я просто вставала з-за столу і йшла, аби не бовкнути чогось образливого… А я ж любила цього чоловіка понад усе на світі! Бувають часи, коли двоє починають дратувати одне одного. А трохи згодом — я вже навіть не пам’ятаю, чи то зуби припинили клацати самі по собі, чи то я просто звикла — але це більше ніколи не турбувало мене. Такі історії трапляються навіть у найкращих родин.

Візьміть хоча б Іджі й Рут. Ніколи не зустрічала більш відданих одне одному людей, але й у цих двох видався період дрібних незгод. Одного разу Рут переселилася до нас. Я досі не знаю чому і ніколи не питала, бо то мене не обходило. Але, гадаю, їй не подобалося, що Іджі їздить на річку до Єви Бейтс. Вона відчувала, що Єва з якоїсь власної примхи заохочувала Іджі до пиятики. І то була правда.

Але, як я вже казала Евелін, кожен має своїх тарганів.

Бідолашна Евелін, я непокоюся за неї. Від цієї менопаузи в ній прокинулась жага помсти! Вона не лише хоче торохнути Еда по голові — останнім часом її почали навідувати фантазії, у яких вона перевдягається в чорне, ходить ночами й розстрілює поганих хлопців з автомата. Можете собі уявити таке?

Я сказала їй: «Люба, ви забагато дивитесь телевізор. Викиньте з голови ці думки негайно! І, до речі, ми не маємо права судити інших людей. У Біблії чорним по білому сказано, що судного дня на землю зійде Ісус у супроводі янголів, щоб судити мертвих і живих, відділивши агнців від козлів».

Евелін спитала, хто такі агнці, і, присягаюсь життям, я так і не змогла їй відповісти!

Рибальська база і річковий клуб «Фургонне колесо»

Ріка Ворріор-Ривер, Алабама

3 червня 1946 р.

Блакитні вогники вже горіли, і чути було, як шаленіють усередині люди. Над усією рікою гриміли пісні з музичного автомата. Посеред цього гармидеру сиділа Іджі, розпиваючи пиво «Пабст Блю Риббон», один кухоль за іншим. Сьогодні вона вирішила відмовитись від віскі, бо вчора хильнула зайвого.

Її подруга Єва бучно веселилася в компанії сільських хлопців, яким того вечора належало бути на зустрічі Спілки захисту лосів у Ґейт-Сіті. Проходячи повз Іджі, вона глянула на неї.

— Боже мій, дівчинко, що трапилось? Ти схожа на ящірку з похмілля!

Генк Вільямз на всю горлянку співав про свою нещасливу самотність.

— Рут виїхала, — відповіла Іджі.

Настрій Єви миттєво змінився.

— Що?

— Виїхала. Пішла жити до Клео з Нінні.

Єва сіла.

— Господи, Іджі, чому вона це зробила?

— Вона дуже люта на мене.

— Це я вже збагнула. Але що ти накоїла?

— Я їй збрехала.

— Отакої! І що ти їй сказала?

— Сказала, що їду до Атланти провідати свою сестру Леону й Джона.

— А сама не поїхала?

— Ні.

— А куди ти пішла?

— Просто до лісу.

— З ким?

— Сама з собою. Я лише хотіла побути на самоті, от і все.

— Чому ти їй так і не сказала?

— Не знаю. Мабуть, мене трохи дістало, що я маю постійно перед кимось звітувати, де я. Не знаю. Почувалася, ніби в клітці, от і захотіла трохи волі. Тому й збрехала. Все. Невже це така велика проблема? Он, Ґрейді бреше Ґледис, а Джек бреше Мозелл.

— Так, але ж, люба, ти не Ґрейді й не Джек… і Рут тобі теж не Ґледис чи Мозелл. Боже мій, дівчинко, мені гидко на це дивитися. Хіба ти не пам’ятаєш, як місця собі не знаходила, поки вона не приїхала?

— Так, але іноді мені треба трішки розвіятися. Хочеться знову відчути власну свободу. Ти знаєш, як це буває.

— Звісно ж, знаю, Іджі. Але ти маєш глянути на ситуацію з її точки зору. Дівчина покинула все, аби приїхати сюди, покинула рідне місто і всіх своїх друзів, з якими зростала — просто щоб бути тут і підсолоджувати тобі життя. У неї нічого немає, окрім тебе й Кукси. Це в тебе і друзі, і родина…

— Ну, знаєш, іноді мені здається, що її вони люблять більше, ніж мене.

— Послухай, Іджі, що я тобі скажу. Ти не думала, що вона могла б мати тут кого схоче — варто їй лише пальцем поманити? На твоєму місці я б добряче подумала, перш ніж влаштовувати сцени.

Цієї хвилі з ванної кімнати виповзла Гелен Клейпул, жінка років п’ятдесяти, що роками стирчала в річковому клубі, чіпляючи чоловіків, і готова пити з усім, що рухається й купує їй випивку. Сп’яніла настільки, що заправила спідницю в труси, вона пошкандибала до столу, де на неї чекали інші пияки.