Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 59

А скільки ночей ми сиділи в кафе і просто слухали радіо. Слухали Фібера МакҐі та Моллі, Еймоса й Енді, Фреда Аллена… Я не можу пригадати все, що ми слухали, але ми просто насолоджувались. Програми, що йдуть по телевізору сьогодні, я просто дивитися не можу. Постійно хтось стріляє з пістолетів або кривдить інших. Фібер МакҐі та Моллі ніколи не горлали одне на одного. Еймос і Енді трохи сварилися, але то було смішно. А кольорові люди на телебаченні вже й близько не такі милі, як були колись. Великому Джорджу довелося б ховатися від Сипсі, якби він так по-піжонському розмовляв, як деякі з них.

І це не лише телебачення. Одного разу, відвідавши супермаркет, місіс Отис розповіла мені, як пропонувала темношкірому хлопцеві п’ять центів, якщо він допоможе їй донести покупки до машини, а він кинув на неї лютий погляд і просто пройшов повз. І так не лише кольорові поводяться. А ще якось місіс Отис вела машину — поки не врізалася в шеренгу магазинних візочків. Люди об’їжджали нас і сигналили, як навіжені, а потім, проминаючи нас, деякі водії тицяли нам середній палець. Ніколи не бачила такої поведінки. Такому неподобству й назви немає.

Я навіть не хочу більше дивитися новини. Усі тільки й роблять, що б’ються одне з одним. Їм би дати заспокійливе, щоб охололи трохи. На кшталт того, що давали містерові Даневею. Гадаю, усі ці погані новини кепсько впливають на людей, роблять їх злішими. Тож, коли вони починаються, я просто вимикаю телевізор.

Останні років десять я звикла дивитися релігійні програми. Мені подобається клуб «На славу Творця». У цій передачі чимало розумних людей. Я час від часу надсилаю їм гроші, коли маю. А ще я слухаю «Зустріч із проповідником, США», з сьомої до восьмої щовечора. Люблю також Орала Робертса і «Клуб семисот». Я просто обожнюю їх усіх, окрім тієї нафарбованої жінки, та й вона була б нічого, якби не плакала постійно. Бо вона плаче, коли радіє, і плаче, коли сумує. Кажу вам, вона здатна розридатися, навіть якщо просто впустить капелюшок на землю. Це ще одна, кому слід приймати заспокійливе. А також я не люблю проповідників, які постійно верещать. Не знаю, чому їм так хочеться дерти горло, коли в їхніх руках мікрофон. Щойно починають горлати, ми просто перемикаємо канал.

І скажу вам ще дещо: сучасні гуморески в газетах зовсім не смішні. Пам’ятаю, як ми завжди сміялися з «Бензинової алеї» або «Крихітки Віллі Вінкі». І я обожнювала Маленького Генрі… Ох, у які тільки халепи він не потрапляв!

Я просто не вірю, що люди тепер так само щасливі, як були раніше. Ніде не зустрінеш щасливого обличчя, принаймні я їх не бачу.

Я казала місіс Отис, коли Френсис везла нас до торговельного центру: «Лише подивіться на цих людей, які в них пісні, кислі обличчя, навіть у молоді».

Евелін зітхнула.

— Не розумію, чому люди стають такі злі.

— Так відбувається в усьому світі, люба. Наближається кінець часів. Звичайно, ми можемо дотягнути до двотисячного року, але я сумніваюся в цьому. Знаєте, я слухала чимало добрих проповідників, і всі вони кажуть, що ці дні — останні. Кажуть, так написано в Об’явленні в Біблії… Звичайно, напевне вони не знають. Ніхто не знає, окрім милосердного Господа.

Не знаю, скільки великий Господь дозволить мені прожити ще, але я вже в тому віці, коли час зіскакувати. І тому я проживаю кожен день як останній. Хочу бути готовою. Ось чому я нічого не кажу про містера Даневея і Весту Едкок. Треба жити й давати жити іншим.

Евелін не втрималась, щоб не спитати:

— А що з ними?

— Та вони гадають, що закохані. Принаймні так кажуть. Ви б бачили, як вони тримаються за ручки й цілуються по всіх кутках. Донька містера Даневея дізналася про них і приїхала сюди, погрожуючи засудити будинок престарілих. Назвала місіс Едкок публічною дівкою!

— Не може бути!

— Так і є, люба… Заявила, що та намагається викрасти татка з родини. Був жахливий скандал, і містера Даневея забрали додому. Мабуть, боялися, що вони з місіс Едкок намагатимуться почати певні стосунки. Як на мене, це дохлий номер. Джинін каже, він утратив свої чоловічі можливості багато років тому й тепер навіть мухи не скривдить… То кому заважали їхні обійми й цілунки? Тепер серце Вести розбите. І не знаєш, що вона далі утне. Скажу вам лише одне: з ними не засумуєш.

— Це точно, — відповіла Евелін.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

1 серпня 1945 р.

Чоловік упав у політуру

Якби я не була одружена з ним, то ніколи б у це не повірила… Моя друга половинка був на станціях, вештався біля цеху, де фарбують військові вагони, та й упав у 250-галонний чан політури. Йому вдалося видряпатися звідти, але лак висох так швидко, що не встиг він ступити на землю, як цілковито вкрився скориною. І нам довелося кликати Опал, аби вона приїхала та зрізала лак із того, що залишилося від його волосся. Добре, що в нас дітей немає. Не так багато в мене часу — турбуватися про ще одну дитину.

Хто-небудь може порекомендувати добру няню для чоловіка?..

Ми всі дуже щасливі, що війна нарешті скінчилася. Учора Боббі Скроґґінз повернувся додому, а Томмі Ґласс і Рей Лаймвей — минулого четверга. Ура!

Самі лише добрі новини. Нінні Тредґуд заходила і принесла мені чотирилисткову конюшину. Каже, що вони з Альбертом у своєму дворі три таких знайшли. Дякую, Нінні.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

15 серпня 1986 р.

Джинін, чорношкіра медсестра, що пишалася своєю стійкістю, якої насправді не мала, почувалася втомленою. Цього дня вона працювала подвійну зміну й зайшла до їхньої кімнати, аби трохи посидіти й викурити цигарку. Місіс Отис була в залі на своїх класах мистецтв та ремесел, тож місіс Тредґуд зраділа компанії.