Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 66

Хоча одяг його був зім’ятий, а волосся скуйовджене, Артис радів їм, як нікому в своєму житті. Не було помітно ні шрамів на його спині від різки, ні ґуль на голові. Він щиро посміхався аж до вух, простуючи з ними до машини. Він повертався додому…

Дорогою назад Ґрейді заявив:

— Отже, Артисе, тепер я відповідальний за тебе, тому більше не думай у щось вплутуватися. Ти мене чуєш?

— Не буду, сер. Я більше не хочу повертатися в те місце.

Ґрейді дивився на нього в дзеркало заднього огляду.

— Не солодко там, еге ж?

Артис засміявся.

— Так, сер, ой як не солодко, це точно… Паскудно було, сер.

Коли чотири години по тому вони побачили обриси сталеливарних заводів Бірмінгема, Артис розхвилювався, мов дитина, і захотів вийти з машини.

Іджі вмовляла його спочатку повернутися додому до Вісл-Стоп.

— Твоя мама, татко, Сипсі — усі на тебе чекають.

Але він благав залишити його в Бірмінгемі, лише на кілька годин, тож вони відвезли його на Північну 8-му авеню, де він попросив його висадити.

Іджі сказала:

— Будь ласка, постарайся бути вдома якнайшвидше, бо вони дійсно хочуть побачити тебе. Обіцяєш?

Артис відповів:

— Так, мем, обіцяю, — і побіг вулицею, сміючись від щастя, що нарешті повернувся до місця, яке вважав своїм.

Приблизно за тиждень він заявився до кафе, з гладким, мов скло, причесаним та укладеним волоссям, вельми показний у своєму новомодному капелюсі фірми «Ревел», пошитому в Гарлемі, з дуже широкими крисами. Це був дарунок від Мейдлін, щасливої, що він нарешті повернувся додому.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

7 вересня 1986 р.

Цього тижня в меню Евелін і Нінні були кукурудзяні палички, кола та домашні шоколадні тістечка.

— Люба, вам слід було приходити вранці — ви таке пропустили! Ми всі тут снідали, аж раптом встає Веста Едкок з висівковим кексом на голові й починає витанцьовувати перед нами гавайську гулу, просто посеред залу. Оце було видовище! Бідолашний старий містер Даневей так збудився, що довелося дати йому пігулку та відвести до кімнати. Джинін, маленька кольорова доглядальниця, змусила її сісти та з’їсти свій кекс. Вони наполягають, щоб ми їли такі щодня, аби закрепів не було. Коли доживаєш до нашого віку, травна система геть нікуди не годиться.

Вона нахилилася ближче й прошепотіла:

— Дехто з цих старих пускає гази й сам цього не усвідомлюює.

Нінні відсьорбнула коли.

— Знаєте, чимало з цих людей обурені, що тут є кольорові доглядальниці. Одна дама заявила, що глибоко в душі всі чорні ненавидять білих, і що, якби ці доглядальниці мали можливість, вони би повбивали нас усіх уві сні.

Евелін відповіла, що більшої дурниці ще не чула.

— От-от, я так і подумала тієї миті. Але то сказала ваша свекруха, тож я вирішила прикусити язика.

— Що ж, я не здивована.

— До речі, так вважає не лише вона. Ви не повірите, як багато людей у цьому місті поділяють її думку. Але я й на мить у це не повірю. Я прожила серед чорних усе моє життя. Знаєте, коли померла матінка Тредґуд і лежала в малій вітальні, того вечора ми визирнули у вікно, а там, у дворі зібрались усі кольорові жінки з Трутвілля, одна за одною, встали під вікном і заспівали один зі старих негритянських спірічуелів: «Коли я буду на небесах, я сяду і спочину…» Я ніколи цього не забуду. Ніколи більше не чула такого співу. Досі, як згадаю, шкіра сиротами вкривається.

Або візьміть Іджі, наприклад. Вона мала друзів у Трутвіллі не менше, ніж у Вісл-Стоп. Завжди бувала там і виголошувала прощальну промову, коли помирав хтось із її друзів. Якось вона зізналася мені, що вважає їх кращими за деяких білих. «Погані нігери — просто погані, Нінні, — сказала вона, — а от білі мерзотники — гірші за псів».

Звичайно, казати за всіх я не можу, але я ніколи не бачила більш відданої комусь людини, ніж Онзелл була віддана Рут. Рут була її улюбленицею, і вона цього не приховувала. Онзелл нікому не дозволяла засмутити її.

Пам’ятаю одного разу, після чергового вибрику Іджі, коли вона цілу ніч пропадала десь, казилась і пиячила, Онзелл вичитала її наступного дня просто на кухні. Вона заявила: «От що, міз Іджі, я вам скажу… Міз Рут вже покинула одного нікчему, може легко й просто покинути й другого, і я перша допоможу їй спакуватися».

Іджі вийшла з кухні — ні пари з вуст. Вона знала, що, коли йдеться про Рут, Онзелл краще не сердити.

Зазвичай дуже привітна, Онзелл уміла бути твердою. Їй і доводилося такою бути, виховуючи всіх своїх дітей і працюючи цілий день у кафе. Коли Артис або Вередлива Пташка починали діймати її, то я сама бачила, як вона дзвінким ляпасом випроваджувала їх із кухні, не припиняючи нарізати печиво.

Але у своєму поводженні з Рут вона була ласкавою, мов ягня. І коли в Рут виявили той жахливий рак жіночих органів і їй довелося лягти на операцію в Бірмінгемі, Онзелл поїхала туди разом з Іджі та мною. Ми всі втрьох сиділи в кімнаті очікування, коли увійшов лікар. Він навіть не зняв своєї шапочки й халата. Одразу сказав: «Мені дуже шкода, але я нічого не можу для неї зробити». Рак пустив метастази в підшлункову залозу, а коли він досягає підшлункової залози, ти небіжчик. Тож він просто зашив її, залишивши в її тілі трубку для виводу рідини.

Ми забрали її додому, до будинку Тредґудів, і поклали нагорі в одній зі спалень, щоб їй було зручніше. І того дня, коли ми поклали там її, Онзелл переїхала до її кімнати й не полишала її до самого кінця.