Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 72

Крім того, ставлення її батьків до чорних було типовим для того часу. Здебільшого поблажливе, як до чарівних, кумедних великих дітлахів, про яких треба дбати. У кожного в запасі була смішна історія про те, що сказала чи зробила його служниця, і всі здивовано хитали головами, коли заходила мова про те, як багато дітей вони народжують. Багато хто віддавав їм свої старі речі й залишки продуктів, допомагав у скрутних ситуаціях. Та коли Евелін підросла, вона більше не їздила до південної частини та практично не згадувала про її мешканців — надто була зайнята власним життям.

Тож коли в 60-х роках почалися заворушення, вона, як і більшість білого населення в Бірмінгемі, була шокована тим, що відбувається. І всі дійшли згоди, що то «не наші негри» збунтувалися, а підбурили їх агітатори, прислані з Півночі.

Само собою вважалося, що «наші негри дуже задоволені своїм життям». Роками пізніше Евелін гадала, де був тоді її здоровий глузд і як вона не усвідомлювала того, що коїлося в її ж місті.

Після того як драматичні бірмінгемські події потрапили в пресу й на телебачення, люди були збентежені й засмучені. Ніхто вже не згадував про численні добрі справи, що траплялися між двома расами.

Але за двадцять п’ять років у Бірмінгемі вже був чорний мер, а 1975 року Бірмінгем, колись відомий як «місто ненависті й страху», був названий журналом «Лук» «містом усіх американців». Казали, що чимало спалених мостів було відновлено та що чорні, які колись помандрували на Північ, поверталися тепер додому. За їхніми плечима був довгий шлях.

Усе це Евелін знала, одначе, сидячи в автівці на паркувальному майданчику, дивувалася всім тим «кадилакам» і «мерседесам», що під’їжджали й паркувалися навколо неї. Вона чула, що в Бірмінгемі є чорні багатії, але ніколи не бачила їх на власні очі.

І коли вона дивилася, як збираються парафіяни, давній страх перед чорними чоловіками знов огорнув її.

Вона хутко озирнулась, аби переконатися, що всі двері її машини замкнені, і вже готувалася від’їхати, коли повз її машину, сміючись, пройшли батько й мати з двома дітьми. Це повернуло її до реальності, і вона заспокоїлася. За кілька хвилин, зібравши всю свою мужність, Евелін увійшла до церкви.

Але навіть після того, як служитель із гвоздичкою посміхнувся до неї, сказав «доброго ранку» та провів проходом, вона все ще тремтіла. Цілу дорогу до крісла її серце калатало, коліна підгиналися. Їй хотілося сісти в задніх рядах, але служитель провів її просто в середину.

Кілька разів Евелін обливалася потом, їй бракувало повітря. Їй здалося, що вона впіймала на собі кілька поглядів. Двійко дітей, озирнувшись, відверто розглядали її. Евелін посміхнулася їм, але ті не посміхались у відповідь. Вона вже вирішила піти, коли підійшли чоловік із жінкою і сіли на лаву поряд із нею. Тож вона опинилася затиснена посередині, як завжди. Уперше в житті її оточували самі лише чорні.

Й одразу ж вона відчула себе білою вороною, сніговиком, нерозфарбованою сторінкою в книзі-розмальовці, блідою квіткою в саду.

Молода дружина поряд із нею була приголомшлива — наче зі сторінок модних журналів. У своєму перлисто-сірому шовковому вбранні, у туфлях і з сумочкою з крокодилячої шкіри вона могла б бути манекенницею з показу високої моди в Нью-Йорку. Озирнувшись навколо, Евелін збагнула, що ніколи в житті не бачила стільки гарно вдягнених людей в одному місці. Їй досі було ніяково від вигляду чоловіків — та й їхні штани сиділи на них занадто тісно, щоб їй сподобатися, — тож вона зосередилась на жінках.

Утім, вона завжди ними захоплювалась — їхньою силою, здатністю до співчуття. Завжди дивувалась, із якою любов’ю вони піклуються про білих дітей, як дбайливо, турботливо доглядають літніх білих. Вона не вірила, що здатна на таке сама.

Евелін спостерігала, як вони вітаються між собою, як легко й невимушено спілкуються, як природно та граційно рухаються, навіть ті, що здаються огрядними. Жодну з них Евелін не бажала б розлютити, однак залюбки б подивилася, як хтось наважиться обізвати їх жирними коровами.

Евелін зрозуміла, що все життя дивилася на чорних, та ніколи по-справжньому їх не бачила. Ці жінки були миловидні: стрункі коричневі дівчата з вилицями, як у єгипетських цариць, і великі розкішні повногруді дами.

Уявити б тепер їхніх дідусів та бабусь, що прагнули бути схожими на білих. Мабуть, сміються зі своїх могил, дивлячись, як білі хлопчики-співаки зі шкіри лізуть, намагаючись копіювати чорношкірих музикантів, а білі дівчата носять африканську укладку «грядками». Світ розвернувся на 180 градусів…

Евелін поступово розслаблялася, почуваючись дедалі зручніше. Чомусь вона очікувала, що зсередини церква виглядатиме зовсім інакше. Та, озираючись навколо, Евелін переконалась, що ця не відрізняється від десятків «білих» церков у Бірмінгемі. А тоді раптом прозвучав органний акорд, і 250 хористів у яскраво-червоних і темно-бордових мантіях встали й заспівали з такою силою й гучністю, що її ледь не знесло з місця:

О, світлий час…
О, дивний час…
Гріхи Всевишній змив із нас…
Навчив молитов і пісень…
Життю радіти кожен день…
О, дивний час…
О, світлий час…
Господь Всевишній любить нас…
О, щастя світлий час…

Коли вони сіли на місця, преподобний Портор, кремезний чоловік, чий голос лунав по всій церкві, підвівся зі свого крісла й розпочав проповідь на тему «Радість любові до Господа». Він казав саме про неї. Евелін відчувала, як любов переповнює церкву. Читаючи проповідь, він закидав свою масивну голову, дзвінко говорив і сміявся від щастя. І парафіяни, і орган, що супроводжував проповідь, озивалися і сміялись так само.