Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 74

Джаспер — непосвячений пастор баптистської церкви на 16-й вулиці в Бірмінгемі і батько чотирьох дочок. Дві з них учителюють, одна вчиться на медсестру, а найменша планує поїхати до Нью-Йорка навчатися музики.

Вітаємо Джаспера К. Піві, нашого видатного Працівника місяця!

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

27 серпня 1955 р.

Сортувальна станція зачиняється

Звичайно, усім нам було сумно почути про закриття сортувальної станції. Тепер, коли ми втратили більшість наших потягів, схоже, починаємо втрачати і багатьох старих друзів, які переїздять до інших місць. Лишилося тільки сподіватись, що залізничний рух відновиться. Коли так мало потягів, це якось неправильно.

Ґрейді Кілґор, офіційний представник компанії «Ел енд Ен Рейлроуд» на пенсії каже, що країна не може існувати без залізниці й що потрібен лише час, аби уряд це зрозумів. Особисто я вважаю, що «Ел енд Ен» скоро прийде до тями й наші потяги повернуться на колії.

Спочатку «Джорджія Пасифік Сиборд», а тепер «Ел енд Ен». Лишилася тільки «Південна залізниця»… Таке враження, що їм просто набридли пасажири.

Також ходять чутки про можливе закриття кафе «Зупинка». Іджі каже, справи в неї йдуть дедалі гірше.

До речі…

Моя друга половинка стверджує, що його восьмиденне запалення легень розтяглося на всі десять… Чоловіки!

Дот Вімз

На околицях міста Роанок, Вірджинія

Спальний вагон № 16

23 грудня 1958 р.

Джаспер Піві просидів цілу ніч. Потяг тихо їхав, наче пливучи крізь засніжений краєвид, у срібно-білих пагорбах якого виблискував місяць.

За скрижанілим вікном стояв лютий мороз, а всередині було тепло й затишно. Ось у такі хвилини він почувався в цілковитому спокої та безпеці. Більше можна не посміхатися, як удень… просто сидіти в нічній тиші.

На кожній зупинці повз нього проносилися червоні й зелені залізничні вогні, а рано на світанку починали спалахувати один за одним вогні маленьких містечок.

Йому лишався один місяць до виходу на пенсію — гарну пенсію, призначену «Південною залізницею». Джаспер приїхав до Бірмінгема на рік пізніше за Артиса, і хоча вони були близнюками й обоє кваліфікувалися законом як негри, прожили вони два цілковито відмінних життя.

Джаспер любив брата, але майже ніколи з ним не бачився.

Артис швидко знайшов своє місце серед прудкої метушливої публіки на Північній 4-й авеню, де лунав пристрасний джаз і гральні кості стукали день і ніч. Тоді як Джаспер оселився в християнському пансіоні за чотири квартали звідти і першої ж неділі відвідав баптистську церкву на 16-й вулиці. Ось там його увагу і привернула міс Бланш Мейбері, яка сама в свою чергу захопилася хлопцем з кремовою шкірою та успадкованими від мами веснянками. Бланш була єдиною донькою Чарльза Мейбері — поважного громадянина, відомого викладача й директора негритянської середньої школи, тож через неї Джаспер автоматично був прийнятий до кола обраних — вищого й середнього класу чорного суспільства.

І якщо після їхнього одруження брак формальної освіти і досвіду в Джаспера дещо розчаровував батька Бланш, то його колір і манери вповні компенсували цей недолік.

Одружившись, Джаспер почав тяжко працювати, і, поки Артис марнував гроші на одяг та жінок, його брат просиджував у холодних, щурами засиджених спальнях, що їх компанія надавала провідникам на час перебування в інших містах. Він відкладав гроші, поки вони з Бланш не змогли піти до компанії музичних інструментів та придбати за готівку піаніно. Піаніно в домі — це було неабищо. Він жертвував 10 відсотків на церкву та відкрив накопичувальний рахунок на навчання дітей у коледжі в ощадному банку для чорних. Він ніколи не пив віскі, ніколи не позичив навіть десяти центів, не кажучи вже про те, щоб робити борги. Він одним із перших серед чорного населення Бірмінгема переїхав до білого кварталу Енон-Ридж, пізніше відомого як Динамітна гора. Після того як Ку-Клукс-Клан підірвав будинок Джаспера й кілька сусідніх будинків з червоними цегляними дахами, чимало мешканців поїхало, але він залишився. Роками він терпів вигуки на кшталт «Гей, самбо», «Гей, хлопче», «Гей, Джордже», чистив плювальниці, мив туалети, полірував черевики і тягав стільки багажу, що потім не міг заснути від болю в спині й плечах. Часто йому траплялося ридати від приниження, коли ставалася крадіжка й першими обшукували шафки провідників.

Він усе життя говорив «так, сер» і «так, мем», посміхався, приносив галасливим торговцям випивку посеред ночі; він терпів образи від пихатих білих жінок і чув, як діти обзивають його «нігером»; деякі білі машиністи поводилися з ним, як зі сміттям, а його чайові цупили інші провідники. Він прибирав за незнайомцями, яких знудило, і сотні разів проїздив крізь графство Кульман, де знак попереджав: «НІГЕРЕ… ДИВИСЯ, ЩОБ СОНЦЕ НЕ ВПАЛО ТОБІ НА ГОЛОВУ».

Він терпів усе це. Але…

Гроші за поховальний поліс на родину було сплачено, усіх чотирьох доньок він відправив до коледжу, і жодній з них уже не загрожувало жити на чайові. Ось та єдина думка, що підтримувала його протягом усіх цих довгих, нестерпно важких років.

І ще потяги. Якщо його брат Артис був закоханий у місто, то він — у потяги. Потяги, з їхніми вагонами, обшитими темними полірованими панелями червоного дерева і плюшем, з червоними вельветовими сидіннями. Потяги, зі справді поетичними назвами. «Захід сонця»… «Королівська пальма»… «Місто Новий Орлеан»… «Південний рисак»… «Світлячок»… «Блискавка»… «Пальметто»… «Чорний діамант»… «Південна красуня»… «Срібна зірка»…