Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 75

А сьогодні він їхав на «Великій срібній кометі», стрімкій і обтічній, як срібляста труба… з Нового Орлеана до Нью-Йорка й назад. Це був один із останніх великих потягів, які ще ходили. Джаспер гірко оплакував кожен із них, коли один за одним їх знімали з рейок і залишали іржавіти в якомусь дворі, мов старих аристократів, що доживають останні роки, мов античні реліквії давноминулих часів. І сьогодні він почувався так, наче один із цих старих потягів, що зійшов з колії… наче його час давно минув… Почувався залишеним далеко позаду й нікому не потрібним.

Лише вчора він випадково чув, як його онук Мохаммед Абдул Піві каже матері, що не хоче з’являтися на людях із дідусем, бо соромиться того, як він кланяється й розшаркується перед білими, як поводиться у церкві, досі виводячи застарілі євангельські співи в дусі регтайму.

Джасперу було цілком зрозуміло, що його час минув, як минув час його старих друзів, що іржавіли у дворах. Хотів би він, щоб усе склалося інакше. Але він ішов єдиним шляхом, який знав. І пройшов його до кінця.

Готель «Сент-Клер» (надсучасний бірмінгемський готель)

Північна 2-га авеню, 411, Бірмінгем, Алабама

23 грудня 1965 р.

Смоукі був через вулицю від запрудженої залізничної станції «Ел енд Ен» у готельній кімнаті, котра, може, й була надсучасною тридцять п’ять років тому, а тепер містила лише ліжко, стілець і сорокаватну лампочку, що звисала зі стелі. У кімнаті була суцільна пітьма, якщо не враховувати блідо-жовтого світла, що лилося крізь скляну фрамугу над високими, вкритими товстим шаром емалі коричневими дверима.

Смоукі Відлюдько сидів на самоті, палив цигарку і крізь вікно визирав на холодну мокру вулицю, пригадуючи часи, коли бачив маленькі зірочки в сяйві місяця і відчував солодкість рік і солодкість віскі. Коли міг вдихнути свіжого повітря, і кашель не роздирав йому легені. Коли Іджі, і Рут, і Кукса все ще жили в кімнаті в задній частині кафе «Зупинка» і ще ходили потяги. Той час, особливий час, що так давно минув. А здавалося — наче мить спливла…

Ці спогади й досі з ним. І сьогодні він, як завжди, намагався оживити їх у пам’яті, безпорадно хапаючись за їхні уламки, мов за місячні промені. Час від часу йому вдавалося впіймати один і пірнути в нього з головою. Це було наче магія. У голові його невпинно лунала та сама стара пісня:

Димні кілечка —
Куди відлітають?
Димні кілечка,
Де з вітром блукають?
Сині кілечка, димна вервечка —
Знову про тебе мені нагадають…

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

22 вересня 1986 р.

Коли Евелін Кауч увійшла до зали, місіс Тредґуд спала і її справжній вік несподівано відчутно проступав на обличчі. Лише тепер Евелін усвідомила, якою старою є її подруга, і, зрозумівши це, злякалася. Вона обережно потермосила літню жінку.

— Місіс Тредґуд!

Місіс Тредґуд розплющила очі, пригладила волосся й одразу ж заговорила:

— Евелін! Давно ви тут?

— Ні, я щойно підійшла.

— От і добре. І не дозволяйте мені спати в день відвідувачів. Обіцяєте?

Евелін сіла і простягла подрузі паперову тарілку, на якій були сендвіч із барбекю, лимонне тістечко, виделка й серветка.

— Ох, Евелін! — місіс Тредґуд випросталася в кріслі. — Де ви це взяли? У нас у кафе?

— Ні. Я приготувала це спеціально для вас.

— Справді? Благослови Боже вас за добре серце.

Евелін вже помітила, що останні пару місяців її подруга схильна була плутатися в часі, минулому й теперішньому, і часом називала її «Клео». Іноді місіс Тредґуд сама ловила себе на цьому і сміялася, та останнім часом вона чимраз частіше не помічала цього за собою.

— Пробачте, що я тут так задрімала. Але не тільки я — усі ми тут зморені.

— Як, хіба ви не можете спати вночі?

— Люба, останніми тижнями тут ніхто очей склепити не може. Веста Едкок узяла звичку цілу ніч балакати по телефону. Вона телефонує всім, від президента до мера. Навіть англійській королеві дзвонила, щоб поскаржитись на якісь нещодавні події. Сичить, наче стара кішка, і до ранку людям не дає спокою.

— Господи, чому б їй просто не зачиняти за собою двері?

— Вона й зачиняє.

— Тоді чому з її кімнати не приберуть телефон?

— Люба, прибрали вже, тільки вона цього не знає і вперто продовжує дзвонити.

— Господи! Вона… божевільна?

— Ну, скажімо так, — лагідно промовила місіс Тредґуд. — Вона наче в цьому світі, а ніби й ні.

— Так. Гадаю, ви маєте рацію.

— Люба, я дуже хотіла б запити мій пиріг чимось прохолодним. Не принесете мені напою? Я б сама пішла, але я вже так погано бачу, що навряд чи в автоматі щілину знайду.

— Зараз, звичайно. Пробачте, що сама вам не запропонувала.

— Ось мої п’ять центів.

— О, місіс Тредґуд, припиніть ці дурниці. Дайте, я куплю вам випити. Заради Бога.

Але міс Тредґуд категорично відмовилася:

— Ні. Візьміть ці гроші, Евелін. Ви не повинні витрачати на мене власні кошти, — наполягала вона. — Я не стану пити, якщо ви не дасте мені сплатити за це.

Урешті-решт, Евелін узяла в неї п’ятака й купила їй напій за сімдесят п’ять центів, як робила завжди.

— Дякую вам, люба… Евелін, я колись казала вам, що ненавиджу брюссельську капусту?

— Ні. Чому ви її не любите?

— Не знаю. Просто не знаю. Але я люблю все інше в родині овочів. Але тільки не мороженими чи консервованими. Люблю свіжу солодку кукурудзу, лімські боби, стару добру спаржеву квасолю і смажені зелені помідори…