Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 77

— Ну, за словами свідків, що бачили його, він звичайний собі негритянський хлопчисько у плетеній шапці.

— Дуже спритний негритянський хлопчисько, я б сказав, — додав Смоукі.

— Мабуть, що так. Але скажу вам одне: коли я вполюю того чорного сучого сина, він з дуже спритного перетвориться на дуже сумного. Чорт, я навіть не буваю вдома, тижнями не сплю у своєму ліжку.

— До біса, Ґрейді, — вштрикнув Вілбур. — От до цього тобі вже не звикати.

Усі засміялися.

А тоді Джек Баттс — теж член клубу «Маринований огірок» — докинув:

— Так, це, мабуть, зовсім кепсько… Я чув, що навіть Єва Бейтс скаржилася.

Кімната так і вибухнула реготом.

— Дідько, Джеку, як тобі не соромно, — встряв Чарлі. — Ти не смієш так ображати бідолашну Єву.

Ґрейді встав і похмурим поглядом обвів присутніх.

— Знаєте, хлопці, усі ви тут ні греця не тямите. Просто збіса нетямущі!

Він підійшов до вішака, зняв свого капелюха, а тоді озирнувся.

— Цей заклад треба було назвати «Кафе недоумків». Піду-но, підшукаю собі інше місце.

І всі, включно з самим Ґрейді, засміялися, бо знали, що ніякого «іншого місця» немає. Він вийшов за двері й попрямував до Бірмінгема.

Вулиця Вілліна-Лейн, 1520

Атланта, Джорджія

27 листопада 1986 р.

Кукса Тредґуд, який у свої п’ятдесят сім років ще не втратив привабливості, гостював у доньки Норми на вечері з нагоди Дня подяки. Він щойно закінчив дивитися футбольний матч Алабама — Теннессі й сидів за столом із Норминим чоловіком Меккі, їхньою донькою Ліндою та її худющим хлопцем в окулярах, який навчався на мануального терапевта. Усі пили каву і їли горіховий пиріг.

Кукса обернувся до хлопця.

— У мене був дядько Клео, мануальний терапевт. Звичайно, він ніколи на цьому й червінця не заробив — усіх у місті лікував задарма. Але то було під час Великої депресії і грошей усе одно ні в кого не було.

Моя мама й тітка Іджі керували кафе. Заклад, прямо кажучи, невеличкий — не більший за купу просмоленого хмизу, та й зиску з нього було небагато. Але скажу вам одну річ: ми ніколи не голодували й не дозволяли голодувати іншим. Завжди допомагали всім, хто приходив до нас і просив їжі, чорним чи білим — не було різниці. Я жодного разу не бачив, щоб тітка Іджі відмовила хоч одній живій душі, і кожен знав, що, як треба, вона готова й випивкою поділитися…

Вона носила пляшку в фартусі, і мама часто казала: «Іджі, ти прищеплюєш людям погані звички». Але тітка Іджі, яка сама любила випити, відповідала: «Рут, не хлібом єдиним люди живуть».

Щодня до нас зазирали десятеро чи п’ятнадцятеро безробітних. Але ці хлопці не боялися виконувати якусь роботу, щоб відпрацювати свій хліб. Тоді люди були не ті, що сьогодні. Вони чистили подвір’я, підмітали тротуар — тітка Іджі завжди доручала їм робити щось, щоб не образити. Іноді вона дозволяла їм приходити до задньої кімнати й сидіти зі мною, аби вони думали, що працюють. Здебільшого то були гарні хлопці, яким просто не пощастило. Найкращим другом тітки Іджі був старий блукач на ім’я Смоукі Відлюдько. Боже, цій людині можна було довірити життя. Він ніколи не брав чужого.

У цих безробітних є свій кодекс честі. Смоукі розповідав, як один із них упіймався на крадіжці столового срібла з будинку. Вони вбили його на місці, а срібло повернули власникам. У ті часи нам навіть не доводилося замикати двері. Оці нові, що блукають дорогами й цуплять усе, що погано лежить, зовсім інша порода. Самі ледарі й наркомани, які обкрадуть вас до нитки. Але в тітки Іджі жодної речі не зникло, — він засміявся. — Може, через той дробовик, що вона тримала біля ліжка. Міцною була, як віскі, чи не так, Пеґґі?

— Навіть іще міцніша, — озвалася з кухні Пеґґі.

— Звичайно, здебільшого то була лише бравада, але вона могла добряче дошкулити тим, хто їй не подобався. У неї була давня ворожнеча зі старим священиком баптистської церкви, де викладала мама в недільній школі. Іджі його доводила до шаленства. Він був непитущий, а однієї неділі проголосив гнівну проповідь на адресу її подруги Єви Бейтс, чим дуже розлютив Іджі. Цього вона йому ніколи не пробачила. Щоразу, як у місті з’являвся незнайомець і шукав, де можна купити віскі, вона виводила його надвір і показувала на будинок преподобного Скроґґінза зі словами: «Бачите оту зелену будівлю? Просто підіть туди та постукайте в двері. Хазяїн має найкраще пійло в штаті». Туди ж вона відправляла і хлопців, які шукали дещо інших розваг.

Пеґґі вийшла з кухні й сіла поряд із ними.

— Куксо, не кажи їм такого.

Він посміхнувся.

— Але ж вона це робила. Завжди вигадувала спосіб позбиткуватися з нього. Та, як я вже казав, вона лише хотіла, щоб люди вважали її негідницею. Усередині ж вона була м’якою, мов зефір. Як того разу, коли син священика Боббі Лі потрапив під арешт. Вона була першою, кому він зателефонував, шукаючи допомоги.

Він поїхав до Бірмінгема з двома чи трьома приятелями, напився як чіп і став гасати по кімнатах у самій спідній білизні, жбурляючи водяні кульки з вікна восьмого поверху; ось тільки Боббі Лі наповнював їх чорнилом, а не водою. Одна з тих кульок влучила прямісінько в голову дружини високоповажного члена міської ради, якраз коли ті заходили до готелю, прямуючи на якусь вечірку.

Тітці Іджі коштувало двохсот доларів визволити його з в’язниці та ще двохсот, аби вилучити ім’я Боббі з усіх реєстрів, щоб не було запису про затримання і його татко ні про що не довідався. Я їздив по нього разом з Іджі. Дорогою додому вона пригрозила хлопцеві: якщо прохопиться де-небудь, що це вона його звільнила, вона відстрелить йому… самі знаєте що. Їй нестерпно було від думки, що хтось знатиме про її добрі справи — особливо на користь сина священика.