Евелін сказала:
— А ви знали, що помідор — це фрукт?
— Невже? — здивувалася місіс Тредґуд.
— Точно фрукт.
Місіс Тредґуд була остаточно спантеличена.
— Не може бути! Усі ці роки, все своє життя я вважала його овочем і подавала як овоч. А насправді помідор — фрукт?
— Так.
— Ви впевнені?
— Атож. Я пам’ятаю це з уроків домоведення.
— Ні, в мене це просто в голові не вкладається. Краще робитиму вигляд, що ніколи про таке не чула. Ну, а брюссельська капуста — овоч, хіба ні?
— Так-так.
— Гаразд. Тепер мені краще. До речі, а як щодо квасолі звичайної? Ви ж не запевнятимете мене, що вона теж фрукт?
— Ні, вона овоч.
— От і добре.
Стара жінка доїла своє тістечко, а потім щось згадала й посміхнулася.
— Знаєте, Евелін, минулої ночі мені наснився чарівний сон. Він здавався таким реальним. Я бачила маму й татка Тредґудів, як вони стоять на ґанку старого будинку і махають мені, щоб я підійшла… І дуже скоро до них долучаються Клео, і Альберт, і всі Тредґуди, і хором починають кликати мене. Я так нестерпно хотіла до них, але знала, що не можна. Я сказала їм, що не можу підійти, принаймні доти, доки місіс Отис не покращає. А мама своїм ніжним тихим голоском відповіла:
— Ну, ти все ж поквапся, Нінні, бо ми всі на тебе чекаємо.
Місіс Тредґуд розвернулася до Евелін.
— Іноді мені просто не терпиться потрапити на небеса. Ох, як не терпиться! Перше, що я там зроблю, це відшукаю Залізничного Білла — вони так і не з’ясували тоді, хто це. Звичайно ж, він був кольоровий. Та я впевнена: це не завадить йому бути з нами на небесах. Як гадаєте, Евелін, я зустріну його на небесах?
— Упевнена, що зустрінете.
— Що ж, якщо хто й заслуговує на рай, то це він. Я лише сподіваюся, що, побачивши, одразу впізнаю його.
Вісл-Стоп, Алабама
3 лютого 1939 р.
Кафе було під зав’язку забите залізничними робітниками, у яких саме випала обідня перерва. Тож Ґрейді Кілґор зайшов прямо до кухні й дзвінким голосом гукнув:
— Чуєш, Сипсі, зроби мені тарілку зелених помідорів і трохи чаю з льодом, гаразд? Я поспішаю.
Сипсі простягнула Ґрейді тарілку, і він пішов з нею назад до кафе.
Зима 1939 року була п’ятою поспіль, коли Залізничний Білл здійснював набіги на потяги. Побачивши детектива, Чарлі Фаулер, інженер «Південної залізниці», сказав:
— Гей, Ґрейді, я чув, минулої ночі старий Білл узяв ще один потяг. Ви що там, йолопи залізничні, взагалі не збираєтесь його ловити?
Усі зареготали. Ґрейді підсів до прилавка і взявся за обід.
— Хлопці, можете сміятися скільки влізе, але це в біса не смішно. Це вже п’ятий потяг за останні два тижні, який пограбував той сучий син.
Джек Баттс хихикнув.
— Цей хлопець-нігер змусив тебе добряче побігати, еге ж?
Вілбур Вімз, що сидів поряд із ним, посміхнувся і став жувати зубочистку.
— Я чув, він розкидав цілий вагон консервованої їжі по дорозі звідси до Енністона й нігери підібрали все ще вдосвіта.
— Так, і це ще не все, — скреготнув зубами Ґрейді. — Цей чорний покидьок викинув звідти сімнадцять свинячих окостів, що належали уряду Сполучених Штатів. Просто з клятого потяга викинув, серед білого дня.
Сипсі пирхнула й поставила перед ним чай із льодом.
Ґрейді потягнувся по цукор.
— От що, Сипсі, це не смішно. До нас посилають урядового інспектора з Чикаґо, який тепер постійно висітиме в мене на хвості. І зараз я маю зустріти його в Бірмінгемі. Чорт, ми вже кинули на цю справу додаткових шестеро людей. Через цього сучого сина мене звільнять.
Джек сказав:
— Я чув, ніхто не може з’ясувати, як він сідає на потяги і звідки знає, котрі з них їжу везуть. І як примудряється дати драла, перш ніж ви, хлопці, його зловите.
— Так-так, Ґрейді, — підхопив Вілбур, — кажуть, ти анітрішечки не наблизився до того, щоб узяти цього типа.
— Та хай йому грець! Арт Бевінз майже схопив його пару днів тому біля Ґейт-Сіті. На якихось дві хвилини спізнився. Недовго йому залишилося бігати, ось згадаєте мої слова.
Поряд саме проходила Іджі.
— Гей, Ґрейді, чому б мені не відрядити Куксу на допомогу вам із хлопцями? Може, хоч він зуміє його впіймати.
Ґрейді тільки огризнувся:
— Іджі, замовкни. Краще принеси мені ще трохи цих бісових штукенцій, — і простягнув їй порожню тарілку.
Рут за прилавком відраховувала решту Вілбуру.
— Правду кажучи, Ґрейді, я не бачу, чим він може зашкодити. Ті бідолашні люди ледве животіють від голоду, і якби він не підкидав їм вугілля, більшість із них замерзла б на смерть.
— У чомусь я згоден з тобою, Рут. Ніхто б особливо не переймався через кілька банок бобів і жменю вугілля. Але зараз це вже ні в які ворота не лізе. Компанія мобілізувала додатково дванадцятеро людей, звідсіля до кордону штату, а я змушений працювати ще й у нічну зміну.
Смоукі Відлюдько, який пив каву на іншому кінці прилавка, пирхнув:
— Дванадцятеро чоловіків проти одного негритянського хлопчиська? Це наче стріляти в муху з гармати, хіба ні?
— Не засмучуйся, — Іджі поплескала Ґрейді по спині. — Сипсі каже, ви тому ніяк не впіймаєте цього хлопця, що він уміє, коли схоче, обертатись на зайця. Або на лисицю. Як гадаєш? Думаєш, це правда, Ґрейді?
Вілбур захотів дізнатися суму призначеної винагороди.
— На цей ранок було двісті п’ятдесят доларів, — відповів Ґрейді. — Доки все це завершиться, мабуть, до п’ятисот зросте.
Вілбур похитав головою.
— Трясця, це ж сила-силенна грошей! А який він зовні?