— Я знаю.
— Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, і не відмовлялась від усіх своїх заробітків.
Іджі глянула на нього й посміхнулася.
— Зараз, Клео, я достовірно знаю, що половина людей у цьому місті не платила тобі останні п’ять років. І я не бачу, щоб ти виставляв їх за двері.
Нінні, яка зазвичай було тихенькою, докинула:
— Це правда, Клео.
Клео з’їв горішок. Іджі підвелась і грайливо обійняла його за шию.
— Слухай, ти, старий буркотуне, ти ніколи в житті не прогнав голодного від своїх дверей.
— Мені ніколи й не доводилося. Усі вони тут, — сказав він і висякався. — А тепер серйозно, Іджі. Я не намагаюся замість тебе керувати твоїми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуєш гроші, от і все.
— Навіщо? — здивувалась Іджі. — Послухай, гроші можуть убити, ти ж знаєш. От щойно заходив один хлопець і розповів мені про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу — працював у Кентуккі на державному монетному дворі, карбував гроші для уряду, і все було чудово. Допоки одного дня він випадково не смикнув не той важіль — і був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червінців.
Нінні жахнулася:
— Та ти що! Яке жахіття!
Клео глянув на неї, як на божевільну.
— Господь з тобою, жінко. Гадаю, ти б повірила всьому, що розповість моя пришелепкувата сестричка.
— Що ж, таке могло статися, хіба ні? Його справді було вбито червінцями, Іджі?
— Звісно. Або трьомастами фунтами четвертаків — забула, чим саме. Але, в будь-якому разі, його точно сплюснуло.
Клео похитав головою, й Іджі не втрималася від сміху.
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
29 січня 1986 р.
Щонеділі, в день відвідувань, Ед Кауч і його мати, Велика Матуся, сиділи в її тісній маленькій кімнаті весь пообідній час і дивилися телевізор. Цього дня Евелін думала, що як не вибереться звідси, то скоро криком кричатиме. Вона вибачилася й сказала, що йде до вбиральні, далі по коридору. Насправді ж жінка планувала піти посидіти в машині, але забула, що ключі від машини в Еда. Тож тепер вона знову сиділа в гостьовій залі з місіс Тредґуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снігових кульок» від компанії «Гостесс», поки місіс Тредґуд розповідала їй по вчорашній обід у «Трояндовій терасі».
— Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.
— Хто?
— Місіс Едкок.
— Місіс Едкок?
— Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок — у лисячих хутрах — місіс Едкок!
Евелін розмірковувала десь хвилину.
— А, багатійка.
— Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.
— Правильно.
Евелін простягнула їй відкритий пакетик.
— О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», — вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: — Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.
— Ні, місіс Тредґуд, — відповіла Евелін. — Мені й так добре, та, може, ви хочете?
— Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.
Евелін вийшла із залу і повернулася з маленькими білими конусоподібними скляночками холодної води для себе й жінки.
— Щиро вам дякую.
— Що там у місіс Едкок?
Місіс Тредґуд глянула на неї.
— Місіс Едкок? Ви з нею знайомі?
— Ні, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася.
— Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею місіс Едкок розповідала нам, що все в її будинку — справжній антикваріат. Понад п’ятдесят років. Казала, що все, чим вона володіє, коштує купу грошей. Я сказала місіс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалі нічого, а тепер перетворилася на безцінний антикваріат. Мабуть, теж коштую кругленької суми на ринку».
Вона засміялася, задоволена своєю вигадкою, а тоді на якусь мить замислилась.
— Цікаво, що сталося з усіма тими маленькими іграшковими порцеляновими тарілочками й тим маленьким цапиним візочком, з якими ми колись гралися?
Щосуботи ми каталися на візочку, в який запрягали цапа. Цей візок змайстрував тато спеціально для нас, дівчат. Ця розвага здавалася нам більш захопливою, ніж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досі живий. Його звали Гаррі… Гаррі-цап! Він їв геть усе!
Вона розсміялася.
— Одного разу Іджі згодувала йому цілий кухоль Леониного дезодоранту для пахв із запахом хризантеми, і він просто злизав його, наче морозиво…
Ми грали в усі види ігор — але ніхто не любив костюмовані ігри більше за Тредґудів. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дівчат, у чотири костюми різних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церкві. Я була трефами, близнючки — чирвами й бубнами, а Ессі Рю — виновою мастю, аж тут слідом за нами входить Іджі як джокер в колоді. Ми здобули перше місце!
Пам’ятаю одне Четверте липня. Усі дівчата були вдягнені в зоряно-смугасті сукні й паперові корони. Ми були на задньому дворі, поїдаючи домашнє морозиво та очікуючи, коли почнеться феєрверк, аж тут з’являється Бадді, спускаючись задніми сходами, вдягнений у матроське вбрання Леони, з великою краваткою-метеликом на голові, і починає манірно кривлятися. Він передражнював Леону, розумієте? А тоді, наче цього було замало, Едвард, чи Джуліан, чи ще хтось із хлопців виніс надвір патефон і завів його, поставивши «Арабського шейха», а Бадді витанцьовував по всьому двору щось непристойне. Ми й роки по тому сміялися, згадуючи це. Потім Бадді щиро розцілував Леону. Йому можна було пробачити все.