Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 9

Коли стемніло, тато найняв піротехніків, аби ті влаштували видовище для всього міста… Зібралося все кольорове населення Трутвілля. Оце була вистава! Феєрверки вибухали, освітлюючи ціле небо. І, звичайно ж, усі наші хлопці божеволіли, запускаючи власні вертушки. Потім, коли все завершувалося, ми повертались до приміщення, сідали у малій вітальні й слухали, як Ессі Рю гримить по клавішах. Вона грала «Слухайте пересмішника», «Нола» чи ще якусь пісню, популярну в тому році. А Іджі сиділа на дереві та підвивала їй.

Здається, Іджі завжди була у штанях на підтяжках і босою. Це теж непогано. Вона зіпсувала б будь-яку гарну сукню, лазячи вгору-вниз по деревах, як вона любила. Також вона завжди ходила на полювання й риболовлю з Бадді та іншими братами. Бадді казав, що Іджі стріляє не гірше за будь-кого з хлопців. Вона була гарненькою дівчинкою, от тільки коли Бадді обстриг її, можна було присягтися, що перед вами маленький хлопчик.

Але всі дівчата Тредґуди були гарні. О, я не кажу, що вони не докладали до цього зусиль. Особливо Леона. Вона була найпихатіша з дівчат, і їй геть бракувало почуття гумору щодо цього.

Звичайно ж, я дуже вирізнялася серед них, як біла ворона через свій високий зріст. Я звикла трохи сутулитися через це, але мама Тредґуд зазвичай казала: «Нінні, великий Господь створив тебе високою, аби ти була ближчою до небес…» Але зараз я вже не така висока, як була колись. Старіючи, ми якось усихаємо.

Хіба не кумедна річ — волосся? Стільки людей просто шаленіють через нього. Звісно, мені це здається цілком природним. Згадка про волосся проходить крізь усю Біблію: і Самсон, і та Савська жінка, і та дівчина, що мила Ісусові ноги своїми косами… Хіба не дивно, що негри прагнуть мати пряме волосся, а ми завжди хочемо кучеряве? Колись я мала каштанове волосся, а тепер використовую фарбу «Сілк енд Сілвер» номер п’ятнадцять… Раніше користувалася номером шістнадцять, але від нього моє волосся було занадто темним, аж явно фарбованим.

А тоді я просто скручувала його у вузол і йшла по своїх справах. Але не міс Леона. Її волосся завжди було болючою темою між нею та Іджі. Здається, Іджі було років дев’ять чи десять, коли вона побувала в Трутвіллі, де гралася з дітьми, і повернулась додому з вошами. Тож нам усім довелося вимити голови сумішшю сірки, гасу й жиру. Ніколи не чула стільки крику й вереску. Можна було подумати, що Леону живцем спалюють на вогнищі. Після цього Леона не розмовляла з бідолашною Іджі.

У цей час Бадді повернувся додому зі школи і побачив, що Іджі зовсім засмучена. Він мав іти на футбольну гру і перед виходом сказав: «Ходімо, мала» — і взяв її з собою на футбол, дозволивши сидіти на лаві серед решти гравців. Ось яким був Бадді…

Гадаю, Леона так і не пробачила Іджі, поки не вийшла заміж. Леона дуже переймалася власним виглядом, аж до дня своєї смерті. Якось вона прочитала статтю в журналі «МакКоллз», де було сказано, що гнів і ненависть спричиняють зморшки. Вона постійно погрожувала Іджі, що вб’є її, але тепер — з незмінною усмішкою на обличчі.

Звичайно ж, Леоні дістався найбагатший чоловік і в неї було вишукане весілля. Вона так боялася, що Іджі його зіпсує! Та дарма — більшість часу Іджі провела з родиною нареченого й так причарувала їх, що до кінця дня вони вважали її наймилішою з усіх Божих створінь. Навіть у такому віці вона мала особливу чарівність, властиву Тредґудам. Та ніхто в світі не був чарівнішим за Бадді.

Місіс Тредґуд зупинилася на мить, аби сьорбнути зі своєї скляночки, і поринула в роздуми:

— Ви знаєте, це маленьке кокосове тістечко нагадало мені про пікнік того жахливого дня.

Я була вже заручена з Клео, тож на той момент мені виповнилося сімнадцять. Був червень, субота, друга половина дня. Ми щойно чудово розважилися на пікніку, влаштованому церквою Юнацької організації баптистів. На цей захід приїхала потягом група молодих людей з Андалузької баптистської церкви. З цієї нагоди мама й Сипсі напекли з десяток кокосових пирогів. Хлопці були в білих літніх костюмах, і Клео щойно приніс новомодний солом’яний капелюх із батьківської крамниці, але Бадді чомусь умовив Клео позичити йому на день того капелюха.

Після пікніка ми з Ессі Рю понесли додому порожні тарілки з-під пирога, а всі хлопці Тредґуди пішли на залізничну станцію проводжати групу з Андалузії, як завжди робили. Мама збирала в миску інжир на задньому подвір’ї, і я була там разом із нею, коли це трапилося…

Ми чули, як рушив потяг. Не встиг він від’їхати, як засвистів свисток. Ми почули, як риплять і скрегочуть колеса потяга перед зупинкою, і тієї миті до нас долетіли крики дівчат.

Я глянула на маму, яка несподівано схопилася за серце, упала на коліна та скрикнула: «О ні! Тільки не моя крихітка! Боже мій, тільки не один із моїх малят!»

Тато Тредґуд почув шум зі своєї крамниці й побіг на станцію. Я була на ґанку з мамою, коли повернулися чоловіки. У мить, коли я побачила в руках у Едварда солом’яний капелюх, я зрозуміла, що це був Бадді.

Того дня він загравав до гарненької Марі Міллер, і коли потяг рушив з місця, він відступив на колію, заломив капелюха й послав своїй дамі яскраву посмішку — саме тієї миті, як засвистів свисток. Кажуть, він навіть не почув, як наближається потяг. О, як я досі шкодую, що Клео віддав йому того клятого солом’яного капелюха.

Жінка похитала головою.

— Ви не можете собі уявити, це просто прибило нас усіх. Але найтяжче переживала Іджі. На той час їй було дванадцять чи тринадцять років. Коли це сталося, вона грала в м’яча у Трутвіллі. Клео мусив поїхати туди й привезти її.