Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 83

Смоукі питав у Джиммі, що змушує людей цього рангу падати так низько.

— Як на мене, головна причина в тому, що кожен із них був так чи інакше розчарований, — відповів Джиммі. — Зазвичай через жінку. Кожен або втратив свою жінку, або ніколи не мав такої, як хотів… Тож вони просто губляться й пускаються берега. Звичайно ж, старий добрий віскі теж відіграє певну роль. Але, спостерігаючи стільки років за цими людьми, що приходять і знову йдуть, я впевнений: розчарування — причина номер один у списку.

Півроку тому Джиммі помер, почалися роботи з перебудови центральної частини Бірмінгема, і місію порятунку мали от-от згорнути. Тож Смоукі знову збирався в мандри. Куди саме, він і досі не знав…

Він зійшов сходами і визирнув надвір. Стояв холодний день, і небо було чисте й блакитне, тож він вирішив прогулятися.

Він пройшов повз забігайлівку «Хот-доги Ґаса» і вниз 16-ю вулицею, повз старий вокзал і під Райдужний Віадук, униз залізничними коліями, поки не збагнув, що ноги самі несуть його до Вісл-Стоп.

Усе життя він був не більш як жалюгідний волоцюга, безробітний, лицар доріг, перекотиполе. Вільний дух, який бачив зорепади крізь віконця товарних потягів, що пронизали ніч. Його уявлення про стан справ у країні визначалися довжиною недопалків, які він підбирав на тротуарах. Він вдихав свіже повітря від Алабами до Орегону. Він бачив усе, робив усе і не належав нікому. Ще один жалюгідний лобур, іще один пияк. Але він, Смоукі Джим Філліпс, довіку нужденний, кохав лише одну жінку й беріг їй вірність усе життя.

Щоправда, він спав із цілою купою жалюгідних жінок у брудних готелях, у лісах, на сортувальних станціях, але він ніколи б не зміг покохати жодну з них. У його житті існувала лише одна жінка.

Він кохав її з першої миті, коли побачив її в кафе у серпанковій сукні в горошок, кохав завжди.

Він кохав її, коли почувався зле й блював у алеї за баром або лежав напівмертвий у якійсь нічліжці в оточенні нещасних, укритих відкритими ранами, з тяжкими похмільними галюцинаціями, які верещали, зганяючи з себе уявних комах чи щурів. Він кохав її тими ночами, коли його заставав густий холодний зимовий дощ у самому лише капелюсі та шкіряних черевиках, промоклих і важких, як залізо. І в ті дні, коли опинився у ветеранській лікарні та втратив легеню, і тоді, коли собака розірвав йому півноги, і коли він сидів на святвечір в «Армії спасіння» у Сан-Франциско, де незнайомці плескали його по спині, частуючи гарячою вечерею з підгорілої індички й цигарками.

Він кохав її щоночі, лежачи в ліжку в місії на тонкому порепаному матраці, успадкованому від якоїсь зачиненої лікарні, і дивився, як загоряється й гасне зелений неоновий напис «ІСУС РЯТУЄ», і слухав галас п’яних сусідів унизу, звук биття пляшок і крикливе благання пустити погрітися. Протягом усіх тих скрутних часів варто йому було лише заплющити очі — і він знову опинявся в кафе й бачив, як вона стоїть там, посміхаючись.

Спогади про неї виринали один за одним… Рут сміється до Іджі… Рут за прилавком, пригортає до себе Куксу… Рут непокоїться тим, що він поранив себе.

«Смоукі, може, дати тобі ще одну ковдру на ніч? Кажуть, буде морозно. Смоукі, я не хочу, щоб ти знову тікав, ми так хвилюємося, коли ти пропадаєш…»

Він ніколи не торкався її, хіба що іноді потискав їй руку. Ніколи не обіймав і не цілував, але був вірним їй одній. За неї він був ладен убити. Вона належала до жінок, за яких убивають. Від самої думки, що хтось або щось може завдати їй болю, йому ставало зле.

За все життя він украв лише одну річ — фотографію Рут, зроблену в день відкриття кафе. На фотографії вона стояла на передньому плані, тримаючи дитину й вільною рукою затуляючи очі від сонця. Цей знімок подолав довгий шлях — у конверті, зсередини пришпилений до сорочки, аби вже не загубитися.

І навіть після смерті вона продовжувала жити в його серці. Для нього вона ніколи не могла померти. Навіть смішно — стільки років це тривало, а вона не знала. Знала Іджі, але жодного разу не прохопилася. Вона була не з тих, хто змушував соромитися кохання, але вона знала.

А коли Рут захворіла, як відчайдушно Іджі намагалася його знайти. Але його знову носило десь залізничними шляхами. Коли він повернувся додому, Іджі відвела його на місце поховання. Кожен із них добре розумів почуття іншого. З цієї миті вони двоє наче оплакували її разом, але ніколи не говорили про це. Ті, хто страждають найбільше, завжди говорять найменше.

РУТ ДЖЕЙМІСОН

1989–1946

ГОСПОДЬ РОЗСУДИВ ЗА КРАЩЕ ПОКЛИКАТИ ЇЇ У СВІЙ ДІМ

«Бірмінгем ньюз»

Четвер, 26 січня 1969 р.

Сторінка 38

Чоловік замерз на смерть

Тіло білого чоловіка, приблизно 75 років, знайдено в середу вранці біля залізничних колій, за милю на південь від міста Вісл-Стоп. Особу чоловіка поки що не встановлено. Вочевидь, загиблий, вдягнений лише в комбінезон і тонку куртку, помер уночі від переохолодження. На тілі не знайдено жодних документів, що дозволили б установити особу загиблого, окрім фотографії жінки. За попередніми даними, померлий був безхатченком.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

9 грудня 1956 р.

Поштове відділення зачиняється

Після того як кафе «Зупинка» і салон краси зачинилися, я мала здогадатися, що буду наступною. Повідомлення про закриття отримала поштою. Наша контора зачиняється, і вся подальша кореспонденція надходитиме до відділення у Ґейт-Сіті. Що й казати, сумні часи для мене настали. Але я продовжую вести газету, тож телефонуйте, приносьте новини мені додому або переказуйте моїй другій половинці, якщо зустрінете його в місті.