Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 82

Певний час в Іджі голова йшла обертом від усіх тих подій. Нарешті, дорогою додому вона спромоглася вимовити:

— Знаєте, я тут поміркувала — не знаю, що гірше: сісти за ґрати чи бути тепер із ним люб’язною решту мого життя?

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

9 жовтня 1986 р.

Сьогодні Евелін дуже квапилася до будинку престарілих. Цілу дорогу вона підганяла Еда, аби той їхав швидше. Як завжди, вона затрималась у кімнаті Великої Матусі та запропонувала їй булочку з медом — і, як завжди, Велика Матуся відмовилася, заявивши:

— Якщо я це з’їм, мені буде зле, як собаці. Як ти можеш їсти цю липку нудотну гидь, у мене просто в голові не вкладається.

Евелін вибачилася і поспішила коридором до залу відвідувачів.

Місіс Тредґуд, сьогодні вдягнена у яскраво-зелену квітчасту сукню, радісно привітала Евелін:

— З Новим роком!

Евелін сіла, спантеличена.

— Люба, до нього ще цілих три місяці. У нас ще навіть Різдва не було.

Місіс Тредґуд засміялася.

— Знаю, я лише хотіла трошки його наблизити. Трохи розважитися. Усі ці старі навколо такі похмурі, нічого не роблять, тільки хандрять. Жахливе видовище.

Евелін простягнула місіс Тредґуд її смаколики.

— Евелін, невже це ті булочки з медом?

— Води самісінькі. Пам’ятаєте, я вам про них розповідала?

— Ну, хіба ж вони не смачно виглядають? — Вона взяла одну. — Це ж треба, вони зовсім як пончики з кремом «Диксі». Дякую, люба… Ви коли-небудь куштували пончики з кремом «Диксі»? Легенькі, мов пір’їнка. Я часто казала Клео: «Клео, якщо ти колись потрапиш у країну пончиків із кремом „Диксі“, принеси нам з Альбертом дюжину таких — шість глазурованих і шість із джемом». Я ще плетені люблю — знаєте, як французька коса. Забула, як вони називаються…

Евелін більше не могла чекати.

— Місіс Тредґуд, розкажіть мені, що відбувалося на суді.

— Ви маєте на увазі суд над Іджі та Великим Джорджем?

— Саме так.

— Ну, гаразд. То було дещо. Ми всі були налякані до смерті. Уже гадали, що вони ніколи не повернуться додому, але нарешті було отримано виправдувальний вердикт. Клео казав, вони надали беззаперечні докази щодо того, де перебували на час убивства, і просто не мали можливості скоїти його. Зі слів Клео, єдиною причиною, чому Іджі так трималася на суді, було її бажання захистити іншого.

На хвилину Евелін замислилася.

— Хто ще міг бажати його смерті?

— Ох, люба, справа не в тому, хто цього бажав, але хто міг це скоїти. Ось у чому питання. Дехто вважає, що це міг бути Смоукі Відлюдько. Дехто каже, це могла бути Єва і її приятелі з ріки — бачить Бог, то була досить жорстока компанія, та й хлопці з клубу «Маринований огірок» завжди стояли горою один за одного. Важко сказати. Ну і, звісно… — місіс Тредґуд зробила паузу, — сама Рут.

Евелін здивувалася:

— Рут? Але де була Рут у ніч убивства? Хтось же точно мав знати.

Місіс Тредґуд похитала головою.

— Ото ж бо й воно, люба. Ніхто достеменно не знає. Іджі каже, що вони з Рут були у великому будинку, відвідували матінку Тредґуд, яка хворіла. І я їй вірю. А дехто не дуже. Знаю лише, що Іджі швидше ладна була померти, ніж дозволити, щоб ім’я Рут було пов’язане з убивством.

— Вони з’ясували, хто це зробив?

— Ні, ніколи.

— Ну, а якщо Іджі з Великим Джорджем його не вбивали, то хто, на вашу думку, це зробив?

— Ну, це ж питання на шістдесят чотири тисячі доларів, хіба ні?

— І вам не хотілося дізнатися?

— Ну, звісно ж хотілося. Кому б не хотілося? Це одна з найтаємничіших загадок всесвіту. Але, люба, ніхто ніколи не знатиме, хто вбивця, окрім самого вбивці та Френка Беннетта. А ви ж знаєте, як то кажуть, мертві не патякають.

Центральна міська місія порятунку Джиммі Гетчера

Південна 23-тя авеню. Бірмінгем, Алабама

23 січня 1969 р.

Смоукі Відлюдько сидів у місії на своєму залізному ліжку, чхаючи від першої випаленої за день цигарки. Після того як кафе «Зупинка» зачинилося, Смоукі ще деякий час мандрував країною. Потім отримав роботу кухаря швидких страв у трамваї-ресторані № 1 у Бірмінгемі, але пияцтво остаточно здолало Смоукі, тож його було звільнено. За два тижні його, замерзлого під віадуком на 16-й вулиці, знайшов брат Джиммі й привів до місії. Смоукі був уже застарим для нових мандрів, здоров’я його було підірване, майже всі зуби він втратив. Але брат Джиммі з дружиною відмили його й нагодували, і тепер, так чи інакше, центральна міська місія була йому домівкою — першою домівкою за останні п’ятнадцять років.

Брат Джиммі був доброю людиною. Колись він сам страшенно пиячив, та потім, за його ж словами, подолав довгий шлях «від Джека Деніелза до Ісуса» і вирішив присвятити життя допомозі іншим нужденним.

Він приставив Смоукі до кухонних робіт. Їжа здебільшого складалася із залишків пожертвуваних морожених продуктів — рибних паличок і пюре швидкого приготування. Але жодних нарікань не було.

Коли Смоукі не працював на кухні й не був п’яний, він проводив день нагорі, п’ючи каву та граючи в карти з іншими мешканцями. Він стільки всього надивився в цій місії… Бачив чоловіка з лише одним великим пальцем, який зустрів тут свого сина — вперше від дня його народження. Батько й син, яким однаково не пощастило в житті, опинилися в той самий час у тому самому місці. Смоукі бачив людей — колись заможних лікарів та адвокатів, а один у минулому навіть був сенатором штату Мериленд.