Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 86

Вісл-Стоп, Алабама

13 грудня 1930 р.

Рут і Іджі залишили кафе й відправилися до великого будинку — відвідати матінку Тредґуд, яка занедужала. Сипсі, як завжди, прийшла посидіти з малюком. Сьогодні вона взяла з собою Артиса, свого одинадцятирічного онука з синіми яснами, аби той потім провів її додому. Він був справжнім чортеням, проте встояти перед ним вона не могла.

Була восьма година, Артис спав на ліжку. Сипсі слухала радіо й доїдала те, що лишилося від смажених хлібців із чорною патокою.

— А зараз творці нового «Ринзо Блю» з натрієм подадуть вам…

Знадвору не чути було нічого, окрім шерехтіння листя, коли чорний пікап з джорджійськими номерами та з вимкненими фарами зупинився на задньому дворі кафе.

За дві хвилини п’яний Френк Беннетт копняком відкрив двері чорного ходу й увійшов крізь кухню до задньої кімнати. Наставивши пістолета на Сипсі, він попрямував до дитячого ліжка. Жінка встала й кинулася до дитини, але він схопив її за комір і жбурнув через усю кімнату.

Вона знову підскочила на ноги і крикнула:

— Не чіпай немовля! Це дитина міз Рут!

— Геть від мене, чорнопика, — він навідліг ударив її прикладом пістолета, з такою силою, що вона впала непритомна і з її вуха тонкою цівочкою потекла кров.

Артис прокинувся і з криком «бабусю!» кинувся до неї, тоді як Френк Беннетт, узявши дитину, рушив надвір крізь задні двері.

Тієї ночі був молодий місяць. Світла вистачило Френку якраз на те, щоб знайти дорогу назад до свого пікапа. Він відчинив двері й поклав мовчазне дитя на переднє сидіння. І вже сідав до кабіни, коли раптом почув звук у себе за спиною — немов щось важке налетіло на пеньок, укритий ватною ковдрою. То був звук від удару двокілограмової пательні об його чорняву ірландську голову — за частку секунди до того, як цей удар розпанахав йому череп. Він помер раніше, ніж упав на землю, а Сипсі тим часом вже поверталася до будинку з дитиною на руках.

— Ніхто не забере цю дитину, поки я жива. Ні, сер.

Френк Беннетт не уявляв, що вона підніметься з підлоги. А тим більше не уявляв, що ця худа невисока чорношкіра жінка з одинадцяти років майстерно вправлялася з двокілограмовими пательнями. Він недооцінив супротивницю, і це була його фатальна помилка.

Коли Сипсі проходила повз остовпілого Артиса, той помітив незвичний дикий блиск у її очах. Вона сказала:

— Іди приведи Великого Джорджа. Я вбила білого чоловіка, вбила на смерть.

Повільно, навшпиньках, Артис наблизився до вантажівки — туди, де лежало тіло Френка. Аби краще роздивитись його, Артис схилився і побачив, як у місячному сяйві виблискує скляне око.

Він побіг через залізничні колії так швидко, що не встигав переводити подих, і ледь не задихнувся дорогою додому. Великий Джордж спав, але Онзелл була ще на ногах і поралася на кухні.

Він залетів у двері, тримаючись за бік, у якому нестерпно кололо, і видихнув:

— Мені потрібен тато!

Онзелл відповіла:

— Краще не буди його, хлопче, бо він з тебе шкіру спустить…

Але Артис був уже в спальні й термосив велетня.

— Татку! Татку! Прокидайся! Ти маєш піти зі мною!

Великий Джордж миттєво прокинувся.

— Що? Що з тобою, хлопче?

— Я не можу сказати. Бабуся хоче, щоб ти прийшов до кафе!

— Бабуся?

— Так! Просто зараз! Вона казала, щоб ти йшов просто зараз!

Великий Джордж натягував штани.

— Сподіваюся, це не жарт, хлопче, бо інакше ти в мене дістанеш!

Онзелл, яка слухала все це, стоячи в дверях, увійшла, щоб одягнути светр і йти з ними. Але Великий Джордж наказав їй лишатися вдома.

— Вона ж не захворіла, ні? — з тривогою спитала Онзелл.

— Ні, крихітко, не захворіла, — відповів Великий Джордж. — Просто залишайся тут.

До вітальні зазирнув напівсонний Джаспер.

— Що сталося?..

Онзел швидко відповіла:

— Нічого, любий, повертайся до ліжка… І не розбуди Віллі Боя.

Коли вони відійшли від будинку, Артис випалив:

— Тату, бабуся вбила білого.

Місяць сховався за хмари, і Великий Джордж не міг бачити вираз синового обличчя. Він сказав:

— Ну, якщо ти щось задумав, хлопче, то начувайся.

Коли вони прийшли, Сипсі стояла посеред двору. Великий Джордж схилився і помацав холодну руку Френка, що стирчала з-під простирадла, накинутого Сипсі. Потім випростався, поклавши руки на стегна, глянув ще раз униз на тіло й похитав головою.

— М-м-м, м-м-м… Ну ти й утнула цього разу, мамо.

Але цієї миті, хитаючи головою, Великий Джордж уже обмірковував рішення. Він знав, що тут, в Алабамі ніщо не захистить негра, який убив білого, тож навіть не думав вчинити інакше, ніж збирався.

Він підняв тіло Френка.

— Ходімо, хлопче, — сказав він і взяв його на плечі.

Відтягнувши тіло до дров’яного сараю на задньому подвір’ї, він поклав його на земляну підлогу й сказав Артису:

— Будь тут, доки я не повернуся, хлопче, нікуди не йди. Треба позбутися тієї вантажівки.

Приблизно за годину, коли Іджі й Рут повернулися додому, дитина лежала у своєму ліжку й спала здоровим сном. Іджі відвезла Сипсі додому, дорогою поділившись своїм хвилюванням через недугу матінки Тредґуд. Сипсі так ніколи й не розповіла їй, що вони ледь не втратили малюка.

Артис просидів у сараї цілу ніч. Знервований і збуджений, він сидів навпочіпки й гойдався вперед-назад. Урешті-решт, близько четвертої години ночі він не зміг більше стримуватися — і, розкривши складаний ніж, у непроглядній темряві штрикнув накрите простирадлом тіло — раз, двічі, тричі, чотири рази, знов і знов.