Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 87

На світанку двері зі скреготом розчинилися, і Артис з переляку обмочився. То був батько. Він загнав вантажівку в ріку, неподалік від «Фургонного колеса», і пройшов увесь зворотний шлях пішки, а це було миль із десять.

Великий Джордж мовив:

— Ми маємо спалити одяг.

Коли він відкинув простирадло, обидва завмерли, не зводячи поглядів із тіла.

Сонце щойно почало пробиватися крізь шпарини в дерев’яних стінах. Артис глянув на Великого Джорджа здоровезними, як блюдця, очима, розкривши рота від подиву, і сказав:

— Тату, у цього білого немає голови!

Великий Джордж знову похитав головою.

— М-м-м, м-м-м, м-м-м…

Його мати відтяла мерцеві голову й десь її поховала.

Він зволікав рівно стільки, скільки знадобилося, щоб оговтатись від цього страхіття. Потім сказав:

— Хлопче, допоможи мені з цими лахами.

Артис ніколи раніше не бачив оголеного білого чоловіка. Він виявився увесь рожево-білий — просто як обпалена, позбавлена щетини свиня в окропі.

Великий Джордж подав йому простирадло й закривавлений одяг, наказав віднести до лісу й там закопати якнайглибше, а потім повертатися додому й нічого не розповідати. Нікому. Ніколи. Ніде.

Поки Артис рив яму, він не міг стримати посмішки. У нього з’явилася таємниця. Могутня таємниця, яка залишатиметься з ним доти, доки він живий. Яка надаватиме йому сил, коли він почуватиметься слабким. Відоме лише йому й дияволу. Думка про це змушувала його посміхатися від задоволення. Ніколи більше він не відчує гніву, болю, знущань з боку інших, ніколи більше. Тепер він інший. Назавжди винятковий. Він ударив ножем білого чоловіка…

І коли тепер білі хлопці завдаватимуть йому шкоди, він лише посміхатиметься в серці: «Я вже штрикнув одного з ваших…»

О пів на восьму Великий Джордж уже різав свиней і грів воду у великому чорному казані — трішки зарано для цієї пори року, але не надто.

Того ж дня Ґрейді з двома детективами з Джорджії допитали його батька про зниклого білого. Артис ледь не зомлів, коли один із них підійшов та зазирнув до казана — він був упевнений, що слідчий побачив, як серед м’яса на вогні підстрибує й пірнає рука Френка Беннетта. Але той вочевидь нічого не помітив, бо за два дні товстун із Джорджії зізнався, що це було найкраще барбекю в його житті, і спитав, у чому секрет.

Великий Джордж посміхнувся і сказав:

— Дякую, сер. Маю сказати: уся справа в соусі.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

10 листопада 1967 р.

У саду знайдено череп

Вітаємо нашого нового губернатора, місіс Лерлін Воллес, яка здобула беззаперечну перемогу над іншим кандидатом. Вона була чарівна на церемонії інавгурації та пообіцяла платити її чоловікові Джорджу долар на рік за те, що він буде її консультантом номер один. Успіху, Лерлін!

Не менш хвилюючою за нашу нову губернаторку стала знахідка, зроблена в четвер вранці на пустирі біля старого будинку Тредґудів — людський череп.

Це не череп індіанця, стверджує коронер із Бірмінгема. Він не надто старий, у нього скляне око і, ким би не був небіжчик, йому відтяли голову. Коронер стверджує, є всі підстави підозрювати умисне вбивство. Усіх, у кого зникла близька людина зі скляним оком, просять звертатися до газети «Бірмінгем ньюз». Або зателефонуйте мені, я зроблю це за вас. Око має блакитний колір.

Минулої суботи моя друга половинка утнув чергову дурницю — дістав серцевий напад, налякавши бідолашну дружину до смерті. Лікар сказав, нічого серйозного, але йому треба кидати палити. Тож тепер у мене вдома живе ведмідь-буркотун, але я терпляче панькаюся з ним, і весь останній тиждень містер Вілбур Вімз отримує сніданок у ліжко. Якщо хтось зі старих телепнів хоче допомогти мені підбадьорити його, приходьте, будь ласка. Тільки не приносьте з собою жодних цигарок, бо він спробує їх у вас відібрати. Я вже знаю — він поцупив пачку моїх. Гадаю, мені теж доведеться кидати.

Щойно оклигає, повезу його на відпочинок.

Дот Вімз

Готель «Де Люкс». Номери для джентльменів

Північна 8-ма авеню. Бірмінгем, Алабама

2 липня 1979 р.

Один кольоровий джентльмен спитав щодо іншого кольорового джентльмена, який сидів у фойє та постійно сміявся:

— Цей нігер божевільний, чи що? Із чого він там регоче? До нього ж ніхто не говорить.

Рябий адміністратор-мулат відповів:

— А йому не потрібні співрозмовники. Він схибнувся вже давно.

— Що він тут робить?

— Одна жінка привела його два роки тому.

— Хто за нього платить?

— Вона.

— Гм-м-м…

— Щоранку приходить і вдягає його, щовечора вкладає спати.

— Нічогеньке таке життя.

— Отож-бо.

Предмет їхньої розмови, Артис О. Піві, сидів на оббитому червоним дивані, з якого крізь усі шпарини й прорізи лізла багаторічна набивка. Його затуманені полудою карі очі не зводили погляду зі стінного годинника з рожевим неоновим кільцем по краю. Крім нього, єдиним предметом на стіні була реклама цигарок із зображеною на ній чорною парою, яка насолоджується цигаркою «Салем». Реклама запевняла, що її дим прохолодний, як гірський струмок. Артис закинув голову і знову розсміявся, оголивши бездоганні сині ясна, в яких колись блищали золоті зуби.

З точки зору навколишнього світу, містер Піві сидів у приймальні вбогої нічліжки, на наданому місцевими службовцями рушнику, оскільки він мав звичай дзюрити навіть крізь гумові штани, які щоранку надягала на нього жінка. Але для самого містера Артиса О. Піві надворі був знову 1936 рік… Цієї ж миті він ішов Північною 8-ю авеню, у пурпуровому костюмі з акулячої шкіри і грубих лимонно-зелених чоботах за п’ятдесят доларів. Він щойно намастив лосьйоном волосся, і тепер воно пряме й блискуче, наче чорний лід. І під руку з ним цього суботнього вечора простує міс Бетті Симмонз, яку світські колонки газети «Слеґтаун ньюз» називали улюбленицею бірмінгемської чорношкірої богеми.