Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 88

Вони щойно проминули «Мейсонік-голл» і, без сумніву, північним трамваєм прямували до Енслі, до бальної зали на перехресті Таксидо, де сьогодні мав грати Каунт Бейзі — чи то був Кеб Келловей?

Не дивно, що він сміявся. І дякувати Богові, що не дав йому згадати сумні часи, коли бути «нігером» суботнього вечора було аж ніяк не весело. Ті довгі тяжкі ночі у в’язниці Кілбі, коли його били, копали, штрикали ножем — що охоронці, що в’язні; коли доводилося спати з розплющеним одним оком, щомиті готуючись убити або бути вбитим. Останнім часом розум Артиса дуже нагадував «Театр пустощів»: тут демонструвалися лише легкі романтичні комедії, де в головних ролях були він сам і величезна кількість коричневих, бронзових і жовтих красунь із рухливими стегнами і пристрасними очима…

Він стукнув по колись блискучому, а тепер потьмянілому поруччю дивана і знов засміявся. Цього разу в його голові прокручувалася картина, головною дійовою особою якої був він сам. Ось він, після перебування в Чикаґо, почувається великим цабе, адже може тепер без кінця вихвалятися, що наживо бачив різних зірок — «Матусю Тріску» Етель Вотерс, Інкспотів — Лену і Луїса… Стерлися з пам’яті образи на білих жінок, які вперто не визнавали в ньому чоловічого єства. Іноді саме ця зневага сповнювала його мстивими почуттями і штовхала до дій — аби лише довести, що він усе ж таки чоловік.

Хочеш білу жінку?

Я ніколи не жадав жодної білої жінки! Максимум — окторонку.

Насправді ж він любив тілистих і чорних. Що чорніша ягідка, то солодший сік. Його могли назвати татком більше дітлахів, ніж він готовий був визнати. І хоч йому доводилося посміхатися та розшаркуватися, це анітрохи не турбувало його. Бо в нього була таємниця…

Так, життя солодке: жінки, важливі розмови, «Лицарі піфій», «Верховний володар»; право ходити з гордо піднятою головою; право сидіти на ґанках; найвишуканіші чоловічі одеколони; жінки у персикових сатинових пеньюарах і ошатних сукнях до п’ят; коричневі капелюхи-котелки й пальта з комірцями, прикрашеними пурпуровим, бордовим і зеленим хутром; жінки в опівнічному світлі, що цілують тебе на прощання; сигари з Куби, золотий годинник, який можна було дістати з кишені, щоб дізнатися час або просто похизуватися… Воруши сідницями! Розважайся в барі «Чорна тінь». Освітли шкіру, стань ближчим до нас. Якщо білий — будеш нам милий. Якщо мулат — будеш нам брат. Окторон? Маєш друзів вагон! А як чорний, друже, то радій не дуже… радій не дуже…

Далі дія картини перекинулася в п’ятдесяті. Він стояв перед магазином у «Масонській вежі», брязкаючи монетами в кишені. Шелест і дотик паперових грошей ніколи не приваблювали його, він не мав шаленого бажання гарувати до сьомого поту, щоб здобути «зелених». Для щастя йому цілком вистачало повної кишені блискучих червінців і четвертаків, здобутих в оманливій грі, відомій у чорних кварталах як «Стрімкі крапки», «Сім-одинадцять», «Зміїні очі». Але часто-густо дріб’язок був дарунком від чергової вдячної коханки.

Коли у віці 80 років він через природну втому й похилий вік утратив усі свої можливості, чимало дам у Слеґтауні залишилися розчарованими. Він був дамським підлесником — явищем рідкісним і дорогоцінним.

Картина пришвидшилася, образи і звуки стали виринати дедалі частіше. Жінки вагою за сто кілограмів тремтять і стогнуть у церкві… і в ліжку… «О БОЖЕ, Я ЗАРАЗ КІНЧУ!»… Містер Артис О. Піві обмінюється шлюбними клятвами з численними жінками… Сидить у кафе «Агат», розмовляючи зі своїм другом Бейбі Шепардом… «Ця жінка проломила мені голову»… «Подейкують, що то зробив її чоловік»… «Я ладен був битися за тебе, Одетто, та, коли суперник тримає в руці залізний аргумент, заряджений і зі зведеним курком, дурних нема»… «Дайте мені свинячу ногу і пляшку пива»… «Цілий світ в одному кухлі, а пробка в моїй руці»… «Ти не єдина устриця в рибному садку!»… «Блакитні тіні» та «Білі гарденії»… Пластикові попільнички бурштинового кольору… Професор Фесс Вотлі та його «Демони Джазу»… «Маєш неприємності? Спробуй „Фіна- Мінт“»… «Принцеса-крихітка, Сем і Скрем»… Бальна зала «Фейриленд-парк»… Гартлі Тутс убитий в автобусі… Я одружився з нею, так би мовити, не з власної згоди… «Ця жінка взяла гору наді мною»… Коли ти на мілині, ніхто не хоче знатися з тобою… Стережися… Не ходи сюди… О ні, ти розлютиш усіх тих білих, вони вже шаленіють від люті… Ні, ні, я не один із них, босе, від них самі неприємності… Так, сер… «Геть із цього автобуса!»

Артис тричі тупнув ногою по підлозі, і кіно чарівним чином змінилося. Тепер він маленький хлопчик і його мама щось готує на кухні… «Ану, не крутися в мами під ногами, бо вона тебе лясне й вижене за двері»… Ось Вередлива Пташка й Віллі Бой… і милий Джаспер… І бабуся Сипсі теж, умочає свій кукурудзяний хліб у мед… Міс Іджі й міс Рут… «Вони поводяться з тобою, як із білим»… І Кукса… І Смоукі Відлюдько…

А потім старий дід, лише мить тому страшенно збуджений, починає посміхатись і розслабляється. Він знову на задньому подвір’ї кафе, допомагає таткові з барбекю… І він щасливий, він знає таємницю…

Татко дає йому барбекю і виноградну содову «Грапіко», і хлопець тікає з ними до лісу, туди, де зелень, і прохолода, і соснові м’які голки…

* * *

Рябий адміністратор у приймальні готелю підійшов і потермосив Артиса О. Піві, який посміхався — тепер уже тихо та спокійно.

— Що з тобою? — Чоловік відскочив. — Господи Ісусе! Цей нігер мертвий! — Він озирнувся до свого друга за столом. — І це ще не все, він засцяв тут усю підлогу!