Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 26

Зараз я вже майже не готую… Час від часу підігрію собі банку консервованого томатного супу «Кемпбеллз». Не те щоб я не любила добре поїсти — ще й як люблю, — але зараз гарної їжі просто не знайти. Якось місіс Отис підписала нас на участь у програмі «Їжа на колесах», організовану нашою церквою, але та їжа була така жахлива, що я просто попросила їх більше не приходити. Може, вони й на колесах, але нічого спільного з кухнею в потягах не мають.

Звичайно, в тому, щоб жити так близько до залізничних колій, є свої недоліки. У мене весь посуд потрісканий, навіть той зелений сервіз, який я виграла під час поїздки в кіно до Бірмінгема за часів Великої депресії. Я й тепер можу сказати, що йшло тоді в кінотеатрі: «Привіт усім» із Кейт Сміт.

Вона подивилася на Евелін.

— Ви її, мабуть, уже не пам’ятаєте, але вона була відома як Співоча Пташка Півдня. Висока, гладенька дівчина, але така добра людина. Вам не здається, що гладкі люди мають добру вдачу?

Евелін мляво посміхнулася, сподіваючись, що це правда, адже вона щойно приступила до другої пачки печива «Лорна Дун».

— Але я б ні на що не проміняла потяги. Що б я робила без них усі ті роки? Телевізорів ще не було. Я звикла вгадувати, куди й звідки їдуть люди. Час від часу, коли Клео вдавалося назбирати кілька доларів, він садовив мене й малюка на потяг, і ми їхали у Мемфіс, а потім назад. На той час Джаспер, син Великого Джорджа та Онзелл, працював провідником спального вагона, і він поводився з нами так, наче ми були румунські королі. Згодом Джаспера обрали президентом Об’єднаного товариства провідників спальних вагонів. Вони з його молодшим братом Артисом зовсім молодими переїхали до Бірмінгема… Але Артис двічі чи тричі потрапляв до в’язниці. Цікаво, ніколи не знаєш, ким виросте твоя дитина. Узяти, наприклад, хлопчика Рут та Іджі. Такі життєві випробування зламали б багатьох людей, але тільки не його. Ніколи не знаєш, що в людини на серці, доки не випробуєш її… хіба не так?

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

16 червня 1936 р.

Ледь почувши голоси, що лунали з боку колій, Іджі зрозуміла, що когось поранено. Вона визирнула у вікно й побачила Бідді Луїз Отис, яка щодуху мчала до кафе.

Сипсі та Онзелл вийшли з кухні. Тієї ж миті Бідді ривком відчинила двері й закричала:

— Ваш малюк! Він потрапив під потяг!

На мить серце Іджі зупинилося.

Сипсі затисла рот руками:

— О Боже!

Іджі розвернулася до Онзелл:

— Не випускайте Рут із кімнати, — і побігла до колій.

Діставшись туди, вона побачила їхнього шестирічного хлопчика, що лежав на спині й широко відкритими очима дивився на людей, які з переляканими обличчями обступили його.

Побачивши Іджі, він посміхнувся. Вона вже думала, що все гаразд, і ледь не посміхнулась у відповідь, аж тут помітила його руку, що лежала в калюжі крові за метр від нього.

Великий Джордж, який смажив барбекю на задньому дворі, підбіг одразу слідом за Іджі. Вони разом побачили кров, і він підхопив хлопця на руки й кинувся до будинку доктора Гедлі — так швидко, як міг.

Онзелл стояла в дверях, не випускаючи Рут із кімнати.

— Ні, міз Рут, вам не можна туди йти. Просто почекайте тут, любонько.

Рут була збентежена й налякана.

— У чому справа? Що сталося? Це мій малюк?

Онзелл підвела її до кушетки і посадила, тримаючи її за руки мертвою хваткою.

— Тихо, люба… Ви просто сидіть тут і чекайте, серденько, все буде добре.

Рут сполотніла.

— Що сталося?

Сипсі в кафе грозила пальцем небу.

— Не роби цього, Господи… Не роби цього дитині міз Іджі й міз Рут… Не роби цього! Чуєш мене, Боже? Не роби!

Іджі ні на крок не відставала від Великого Джорджа. Вони волали: «Докторе Гедлі! Докторе Гедлі!», хоча до будинку залишалося ще три квартали.

Дружина лікаря Марґарет перша почула крики й вийшла на ґанок. Вона помітила їх, щойно вони виринули з-за рогу, і крикнула чоловікові:

— Хутко сюди! Це Іджі, і в неї Бадді-молодший!

Лікар Гедлі вискочив з-за столу. Він зустрів їх на тротуарі, як був, із серветкою в руці. Побачивши кров, що била із залишку руки, він кинув серветку і скомандував:

— У машину! Ми маємо відвезти його до Бірмінгема. Потрібне буде переливання крові.

Прямуючи до свого старого «доджа», він сказав дружині зателефонувати до лікарні й попередити, що вони їдуть. Жінка побігла в будинок до телефону, а Великий Джордж, увесь залитий кров’ю, сів на заднє сидіння, тримаючи хлопчика на руках. Іджі сіла попереду й цілу дорогу розмовляла з ним, розповідаючи історії, аби заспокоїти його, хоча в самої ноги трусилися.

Коли вони прибули до прийомного покою, медсестра й санітар уже чекали їх біля дверей.

На вході медсестра сказала Іджі:

— Перепрошую, але ви маєте залишити цього чоловіка надворі. Це лікарня для білих.

Поки його везли через вестибюль, хлопчик, не кажучи жодного слова, не зводив очей з Великого Джорджа, аж поки вони не повернули в коридор і той не зник з очей.

Увесь закривавлений, Великий Джордж сів на цегляну сходинку й, охопивши голову руками, став чекати.

Повз нього пройшли двійко прищавих юнаків, один із яких зиркнув скоса на Великого Джорджа й буркнув:

— Ти диви, ще один чорнопикий у бійці порізався.

А другий гукнув:

— Гей, приятелю! Краще тобі пошукати лікарню для нігерів.

Його косоокий приятель без переднього зуба плюнув, підтягнув штанці й самовдоволено поплентався далі.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)