Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Страница 58

Вісл-Стоп, Алабама

12 січня 1944 р.

У Бірмінгемі, на великій залізничній станції «Ел енд Ен Термінал» зібралися духовий оркестр і ще людей п’ятсот — зустрічати синів, чоловіків і братів, які поверталися додому героями війни. Високо майоріли прапори в очікуванні потяга о шостій двадцять із Вашинґтону, округ Колумбія.

Але сьогодні свою першу зупинку потяг зробив за двадцять хвилин до Бірмінгема, де в кінці перону на свого хлопчика чекала одна негритянська родина. Дерев’яну труну тихо опустили з багажного відділення і поклали на візок, щоб доправити в Трутвілль.

Артис, Джаспер і Вередлива Пташка йшли слідом за Онзелл, Сипсі й Великим Джорджем. І коли вони ішли дорогою, Ґрейді Кілґор, Джек Баттс і всі залізничні працівники знімали капелюхи і стояли перед ними, схиливши голови.

Не було ні прапорів, ні стрічок, ні медалей — лише картонна табличка на труні з написом «Рядовий першого класу Д. П. Піві». Але через дорогу у вікні кафе майорів прапор і красувалася зірка за військову службу, а напис у вікні сповіщав: «Вітаємо вдома, Віллі Бою».

Рут, Іджі й Кукса вже були в Трутвіллі й чекали разом з іншими.

Милий Віллі Бой, Дивний Порадник Піві, хлопчик, прийнятий до інституту в Таксиджі… розумник, який збирався бути адвокатом, провідником свого народу, світлом на занедбаних шляхах від Алабами до Вашинґтону, округ Колумбія. Віллі Бой, єдиний, хто мав шанс досягти цього, був убитий після бійки в барі чорношкірим солдатом на ім’я Вінстон Льюїс із Ньюарка, штат Нью-Джерсі.

Віллі Бой розповідав про свого татка, Великого Джорджа, про якого вдома щоразу, згадуючи його ім’я, і білі, й чорні казали: «Авжеж, оце людина!»

Але Вінстон Льюїс заявив, що кожен, хто працює на білих, особливо в Алабамі, є не більш як відсталий, недолугий, тупий і запопадливий Дядечко Том.

Аби вижити, Віллі Бой був навчений не реагувати на образи, гамуючи в собі найменший вияв гніву чи агресії. Але сьогодні, почувши слова Вінстона, він відчув образу за батька — і зацідив пивною пляшкою просто в пику солдатові, від чого той, непритомний, гепнувся на підлогу.

Наступної ночі під час сну Віллі Бою перерізали горлянку від вуха до вуха, а потім Вінстон Льюїс пішов у самоволку. Армія не надто переймалася. Серед кольорових солдатів часто-густо траплялися бійки з різаниною, тож Віллі Боя просто відправили додому в труні.

Під час поховання Рут, Смоукі та всі Тредґуди сиділи в церкві на першій лаві. Іджі виступила зі словом від імені родини. Священик у своїй проповіді згадував Ісуса, що лише найдорогоцінніших дітей Своїх забирає до Себе молодими, і казав про волю Всемогутнього Отця, який сидить на золотому престолі небесному. Паства кивала та промовляла: «Так, сер, хай буде свята воля Його…»

Артис разом з усіма підспівував священикові, гойдаючись на своєму сидінні й спостерігаючи, як його мати кричить від муки; але після служби він не пішов на цвинтар. І поки Віллі Боя опускали в холодну, глинисто-червону землю Алабами, Артис тим часом застрибнув у потяг і вже прямував до Ньюарка в Нью- Джерсі. Він шукав декого на ім’я містер Вінстон Льюїс, аби прикінчити його.

А паства собі співала: «Господи, не зруш мою гору, але дай мені сил піднятися на неї…»

Через три дні серце Вінстона Льюїса було знайдено в паперовому пакеті за кілька кварталів від його помешкання.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

24 лютого 1944 р.

«Пустощі з морозилки» — луснути зо сміху

Клуб «Маринований огірок» провів свою щорічну церемонію «Пустощі з морозилки», і наразі ця найкраща з усіх.

Ґрейді Кілґор виступив у ролі Ширлі Темпл і співав «На гарному льодянику-кораблі». Цікаво, чи всі знали, які гарні ніжки в нашого шерифа?

А моя друга половинка Вілбур виводив «Червоні вітрила на заході сонця». Мені здалося, що виводив добре, а втім, я не суддя. Я щодня чую, як він співає в душі. Ха-ха!

Найвеселішим жартом виявився скетч, у якому були зображені преподобний Скроґґінз у виконанні Іджі та Веста Едкок у виконанні Піта Тидвелла.

Опал гримувала всіх і робила зачіски, а Нінні Тредґуд, Бідді Луїз Отис і ваша покірна слуга змайстрували костюми.

Так званою «небезпечною твариною» у коміксах Матта і Джеффа був не хто інший, як бульдог Ринґ доктора й місіс Гедлі в протигазі.

Усі зібрані кошти підуть до різдвяного фонду на допомогу нужденним у Вісл-Стоп і Трутвіллі.

Я бажаю, щоб ця затяжна війна скінчилася якнайшвидше. Ми дуже сумуємо за нашими хлопцями.

До речі, днями Вілбур намагався вступити до лав армії. Дякувати Богу, він для цього застарий, та ще й плоскостопий, інакше був би він тепер у такій халепі!

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

28 липня 1986 р.

Евелін знову набрала всю ту вагу, яку втратила на своїй дієті, і ще зверху три з половиною кіло. Вона була дуже засмучена й навіть не помітила, що місіс Тредґуд знову надягла сукню навиворіт.

Вони вдвох поїдали двокілограмову упаковку «Божественого фаджу», коли місіс Тредґуд сказала:

— Я готова вбити за шматок збитого домашнього масла. Цей маргарин, що вони тут подають, на смак — чистісінький жир. Ми стільки з’їли його за часів Великої депресії, що я зовсім не хочу їсти його тепер. Тож просто відмовляюся та їм сухі тости з тонесеньким шаром яблучного повидла.

Якщо так пригадати, Іджі й Рут придбали кафе «Зупинка» в 1929-му, на піку Великої депресії, та навряд чи там коли-небудь подавали маргарин. Принаймні я такого не пам’ятаю. Навіть дивно — весь світ страждав, а мені ті роки Великої депресії, що минули в кафе, видаються тепер найщасливішими часами. Хоча нам усім жилось нелегко, проте ми були щасливі й не знали про це.